Глава десята

Україна, Франція, Україна 2011 рік.

Знайшовши до магазину жіночої білизни, все ще обдумувала ті слова, які сказала кілька годин тому про те, що більше не хоче, щоб її коханий чоловік запитував, які вона має плани на новий рік. Їй потрібно, щоб він озвучував її їх спільні плани. Їй буде абсолютно байдуже, що це будуть за плани, якщо це буде їх спільна історія. Неллі немов прожила всю гамму почуттів тієї жінки й зараз відчувала колосальне полегшення, маючи змогу дихати на повні груди. Вона завжди проживала почуття своїх героїн повною мірою. У цьому й полягає суть акторської професії – можна проживати епізоди чужого життя, переймаючи їх досвід. Неллі сподівалася, що їй ніколи не доведеться переживати подібні почуття у власному житті – вона ніколи не буде коханкою, коханий чоловік якої змушений всі свята та вихідні дні проводити з сім'єю. Неллі здавалося, що вона б цього не витримала. Про те роль була цікава. Вона хотіла її отримати. Напевно те, що кастинг уже відбувся, теж давало смогу дихати на повні груди. Залишається дочекатися результатів. Так, це також було складно.

– Вам чимось допомогти? – запитала дівчинка-консультант, коли Неллі розглядала шифоновий пеньюар.

– Так. Якщо можна...

Під під’їздом вона вийшла з автівки з фірмовим паперовим пакетом і уповільнила крок, побачивши хлопця з собакою чималого розміру, яка мала плоский, зморшкуватий лоб, маленькі, широко розташовані одне від одного вуха і яка завжди була без намордника. Неллі часто їх бачила вранці, або десь в такий час і чомусь завжди відчувала страх перед цим псом, хоча хлопець запевняв, що це одна з найпустотливіших та найдобродушніших собачих порід.

В її квартирі пахло випічкою, що нагадало про те, що вона з самого ранку нічого не їла.

– Ну що? – питала Маргарита Вікторівна, виходячи з кухні.

Неллі зняла з себе шкіряну косуху та жалібно скривила своє обличчя, знову згадавши ранішній кастинг.

– Якби щось було, мені б уже повідомили.

– Через п'ятнадцять хвилин буде готовий пиріг. Ти дочекаєшся? – запитала та, ніяк не коментуючи цю ситуацію й нічого більше не питаючи.

– Так. Мій рейс о дев'ятнадцятій п'ятдесят. Тож п'ятнадцять хвилин у мене точно знайдеться. – Повісивши нарешті косуху та знявши кросівки, вона важко зітхнула. – Схоже мені теж вже пора вчитися пекти пироги й готуватися до ролі зразкової дружини. Так набридло це все. Стояти, – різко вимовила вона, побачивши Катю, що вийшла з кімнати в її бежевому гольфі. – Весь ранок його сьогодні шукала.

– Я думала, ти його вже не носиш.

– А сьогодні саме хотіла одягти. Уявляєш? Могла б принаймні запитати. Ти ж знаєш, як я не люблю, коли беруть мої речі. Особливо, не питаючи.

– Ти спала. – Катя вперто не визнавала своєї помилки та спробувала пройти на кухню, намагаючись втекти від розмови.

– Тобі дуже пощастило, що в тебе сьогодні день народження, люба сестричко. – Неллі посміхнулася, покрутивши фірмовим пакетом.

– Хочеш побачити, що я купила для Нелі?

– Так, – відповіла Катя, взявши до рук пакет. До речі, щойно телефонував кур'єр, сказав, що за годину привезе мої навушники.

– Круто. Бачиш, як вчасно ми їх замовили. – Неллі розкрила свої обійми. – Іди до мене, мала.

– Я не мала, – говорила Катя, притиснувшись до її грудей.

Уже не мала, вже п'ятнадцятирічна сформована особистість. Хоч усвідомити це було важко.

Було вже темно, коли Неллі спустилася трапом літака, відчуваючи як холод пробирає все її  тіло. Вона навіть на мить зупинилася, щоб застебнути блискавку своєї косухи до самого верху. Це мало чим допомогло. Сіла в автобус, що довіз її до дверей аеропорту, поставила відмітку в паспорті про перетин кордону і знову вийшла на вулицю через скляні двері, тримаючи яскравого лимонного кольору валізу на колесах, яку вона побачила майже відразу на багажній каруселі й відразу ж впізнала.

– З днем народження, сестричко! – перше, що прокричала Неля, махаючи їй рукою.

– У нас вже день народження?

– Так. Уже п’ять хвилин на першу.

– Тоді я тебе теж вітаю! – Неллі обнімала її за шию однією рукою. – чому ти не сказала, що у вас тут дубар?

– Це вночі. Удень буде класно, – запевнила Неля.

А в їх готельному номері вона зняла з себе весь одяг й одягла довгу нічну сорочку з боковим розрізом.

– Ти знала. Так? – Вона відразу підійшла до дзеркала й поглянула на оголену спину, яку прикривали лише дуже тонкі бретелі, що йшли навхрест. – Я говорила, що тащуся від таких речей?

– Можливо я щось забула, – посміхнулась Неллі, поставивши келих із недопитим червоним вином на невеличкий столик і поправила волосся. – Але мушу сказати, що обирала я на свій смак.

– Тоді тобі точно сподобається мій подарунок. – Неля дістала зі своєї валізи маленьку коробку, перев’язану рожевим бантом. – У будь-якому разі це дуже скоро тобі знадобиться. А можливо я щось пропустила, –  таємниче посміхнулась вона.

Відкривши коробку й побачивши так яскраво-червоний комплект білизни, Неллі важко зітхнула.

– Ні. Усе добре, – поспішила запевнити вона і для вірогідності своїх слів навіть розсміялась. – Усе просто казково.