Глава дев'ята

Україна 2011рік.

Вона знову була в Україні. Цього разу в Києві. Він зустрів її колючим вітром. Ще в аеропорту Неля зрозуміла, що одягнена явно не по погоді у своєму коротенькому штучному кожушку.

Був січень. Середина січня дві тисячі одинадцятого року. Колись ця цифра здавалася нереально далекою. Особливо, коли Неля мчала цією дорогою востаннє у зворотному напрямку. Та сама траса Київ-Бориспіль, її юнацький максималізм, мрії про абсолютно нове життя, в якому все попереду.

Зараз Неля б поговорила з тією чотирнадцятирічною дівчиною. Їй було, що розповісти собі минулій. Напевно, загалом вона б залишилася задоволена. Хоча... Хоча так, у тієї дівчинки були завищені вимоги до життя, завищені вимоги до самої себе. Нелі було б соромно сказати, що вона не впоралася.

Вона точно розповіла би про трансплантацію серця, про її наслідки, про стосунки з кіньми, кар'єру моделі... До речі, модельна кар'єра сподобалася б. У ті роки Неля вже починала про неї думати.

Трансплантація серця? Дивно, але це не було її заповітною мрією. Про це більше мріяли її батьки. Зараз вона щаслива, що їхня мрія збулася, і вона може жити звичайним життям. Але в ті юні роки вона теж жила повноцінним життям. Принаймні, намагалася це робити, намагалася самій собі навіяти, що в її житті все добре і те, що їй недоступне, компенсується чимось іншим. Якоюсь мірою, втеча від реальності... Так, напевно. Так справді було простіше. Мріяти про пересадку серця означало б визнати, що з нею щось не так. Сказати самій собі, що вона не повноцінна – хвора й нещасна дівчинка. Неля ніколи не хотіла цього робити.

– Ну, і звідки в тебе моя фотографія? – розсміялася вона, взявши в руки фотографію в скляній рамці вже у квартирі своєї сестри. – Тільки не кажи, що тобі тут сімнадцять, і ти закінчуєш школу.

Нічого дивного. Звичайна фотографія біля квітучої вишні. Таких у кожного є по десять штук, зроблених у різний час і розкиданих по різних альбомах. Тільки на цій фотографії справді була вона: її обличчя, колір, структура волосся, навіть довжина в ті роки була однакова.

– Ні. Це точно вже універ. Курс другий чи третій. Не пам'ятаю вже, – напружилася Неллі, знявши з себе светр. – Я люблю цю фотку.

Неля теж любила, і вона теж стояла на столі в рамці в її спальні.

Зараз обличчя Неллі було трошки іншим. Більш витончені форми надавали йому по-справжньому довершений вигляд.

Упіймавши погляд сестри, Неллі поставила свій вказівний палець на рівні очей.

– До сюди все було знищено. Усі зуби вибиті. Я пам’ятаю, як я доторкнулась до обличчя, потім поглянула на пальці, які всі в крові… Так страшно стало.

Її волосся значно коротше, зі спіральною хімією і красивим попелястим відтінком. Вона зізналася, що зважилася на такі кардинальні зміни буквально три тижні тому.

Нелі подобалося. Вона теж не раз думала про те, щоб змінити зачіску, але за контрактом вона ще півтора року мала ходити з довгим волоссям натурального кольору.

– Я не вірю, що ти до мене приїхала! – з диким захопленням скрикнула Неллі, поваливши її на своє ліжко. Неля так теж любила робити з тими людьми, яких любила і вважала рідними. – І не вірю, що завтра вже відлітаєш? Ну, чому? Хоча б ще пару днів.

– Так, все. Ти мене вмовила. Телефоную до Парижа і кажу, що тиждень моди почнеться не з понеділка, а з середи, – розсміялася Неля і несподівано стала серйозною. – Ні, справді, чому саме те моє фото зі змагань. У мене безліч фотосесій, кліпів, інтерв'ю. Хоча, ок, інтерв’ю я рідко даю. Їх не дуже багато. Але ті змагання взагалі… Я майже до них не готувалася. Усе якось спонтанно… – Вона знову розсміялась.

– Я вже після знайшла твоє інтерв'ю з Шарлоттою Скотт, дізналася, що ти модель і все інше. Але вперше побачила тебе зі срібною медаллю на грудях і не знала, що думати. Чесно. Те, що зі мною коїлося, не піддається жодній логіці.

– Моє перше інтерв'ю з Шарлоттою Скотт. Як же давно це було, Неля поглянула на сестру, після чого перейшла на більш серйозний тон. – Якщо чесно, я навіть забула, що колись брала участь у змаганнях з виїздки і ще ж посіла друге місце, доки ти мені про це не нагадала. Це скоріше для мами. Вона знайшла ті змагання для любителів кінного спорту й вмовила мене взяти в них участь, вважаючи, що це мені допоможе знову полюбити коней. Колись я мріяла про те, щоб стати професійною спортсменкою, як вона, як тато, який все життя провів на тенісному корті, спочатку, як спортсмен, потім, як тренер…

– Я теж думала про великий спорт. Хоча мої батьки обидва лікарі й ніякого відношення до нього не мають. Майже десять років займалася фігурним катанням. Їздила на змагання, здобувала призові місця. – Неллі стала з ліжка, підібравши волосся й заколовши крабом.

– Я звикла іти до своєї мети, отримувати перемоги на шкільних олімпіадах, у конкурсах краси, знаючи, що я щось для цього зробила. Тоді це насправді цінно, – задумливо говорила Неля, все ще валяючись на одному з двох ліжок, що стояли у цій кімнаті. Зараз їй хотілося говорити про все. Розповісти всі двадцять п’ять років свого життя і водночас дізнатися про всі двадцять п’ять Неллі. – Ти говорила, що Маргарита також лікар, якщо я не помиляюся.

– Тут всі лікарі, – Неллі дістала із шафи оксамитову сукню з короткими рукавами та приклала її до себе. – До речі, ось та блузка. Можеш приміряти.