Глава восьма

Україна 2010 – 2011рік.

 Прийнявши ранковий душ, Неллі витерла запітніле дзеркало рушником і довго дивилася на своє відображення в ньому.

Неллі пам'ятала, як зробила це вперше у відділенні пластичної хірургії – побачила своє нове обличчя в дзеркальному відображенні. Її лікар ще запевняв, що синці й набряки пройдуть, обіцяв, що вона буде справжньою красунею.

Він мав рацію. Синці та набряки швидко зникли. Залишилася неймовірно красива маска з ідеально рівним носом, гострим підборіддям і високими вилицями. Здається, це вже входило в моду. Багато світових зірок свідомо йшли на те, щоб поліпшити свою зовнішність. Неллі не була противницею цього. Навіть навпаки. Що поганого в тому, щоб усунути деякі дефекти своєї зовнішності? Можливо, вона й сама згодом пішла б на подібні процедури з бажанням підняти вилиці або зробити контур своїх губ виразнішим. Виправила б форму носа, якби з ним було б щось не так. Вона вже думала про своє старіння і про те, що не відмовиться від ін'єкцій краси, які уповільнюють цей процес. Без фанатизму, зрозуміло. У всьому має бути міра.

З нею це занадто різко сталося, занадто кардинально і без її волі. Неллі не могла прийняти себе такою, якою вона стала. Це завжди нагадуватиме їй про ту трагедію. І разом з тим, вона ніколи вже не зможе позбутися цієї маски. Яке ж мерзенне це слово «ніколи».

– Тобі телефонував якийсь чоловік, просив передати, що він може затриматися на хвилин десять, п'ятнадцять, – повідомила Катя, коли Неллі вийшла з ванної в одному рушнику. – До речі, голос дуже приємний, – кокетливо додала та, віддаючи телефон.

– Це ділова зустріч. Мені абсолютно все одно, який у нього голос, – усміхнулася Неллі. В одному рушнику вона пройшла на кухню, де на неї чекала чашка з кавою, що охолола, але настоялася. Вона любила її пити саме такою.

– Знову кастинг чи ти вирішила влаштуватися на серйозну роботу, як каже наш татусь?

– Ні те, ні інше. Я потім тобі все розповім.

– Так не чесно, – Катя ображено надула губи.

– Чесно. Чому ти ще не в школі?

– У нас перший урок алгебра. Я не хочу на нього йти.

– Та що ти кажеш? У вас у дев'ятому класі вже самі вирішують, на які уроки ходити, а на які ні?

– Але я не люблю цей предмет і абсолютно його не розумію. Чому я маю вчити те, що мені нецікаво? Те, що ніколи не знадобиться мені в житті.

– Тому, що є навчальна програма, – важко зітхнула Неллі. Вона теж ставила такі самі запитання у свої шкільні та університетські роки. – Невже так важко просто ходити на ці уроки? Просто раз на місяць вивчити тему і відповісти біля дошки, щоб тебе потім не чіпали. Тільки початок року. Катю, я абсолютно тебе не розумію.

Каті явно не сподобалися ці слова.

– Тільки не треба мене виховувати. Думаєш, я не пам'ятаю, як ти прогулювала пари!

– Я могла дозволити собі не піти на пари вже на старших курсах університету, але не в школі.

– Якщо я прогуляю один урок, нічого не трапиться, – доводила Катя. У неї був важкий вік, і спілкуватися з нею часом було непросто. – Я не Катя. Стільки разів тобі казати? Я Кейт! Взагалі, що за ім'я дурне!

– Ім'я як ім'я. Твоєї бабусі, між іншим, – усміхнулася Неллі, перейшовши в їхню кімнату і почавши наводити легкий марафет на своєму обличчі.

– Тоді чому тебе так не назвали? Ти ж у нас старша й найулюбленіша внучка.

– Нині вони зовсім інші, – промовила в міру повненька жінка зі стильною короткою стрижкою і в домашньому костюмі.

– Я такою не була. Якось серйозніше до всього ставилася, задумливо говорила Неллі. – Хоча скільки тут минуло? Десять років?

– Зараз дуже швидко все змінюється. Про себе я взагалі мовчу. У мої роки жодних репетиторів не було. Усе давала школа, цього цілком вистачало. У нинішній час школа дає менше, а ми своїм дітям намагаємося дати якомога більше. Хіба ні? Син мене часто сварить, що я дуже балую нашу дівчинку, і в багатьох випадках він має рацію. Я це визнаю.

– Це, напевно, покликання всіх бабусь – балувати своїх онучок. А виховувати мають батьки, – усміхнулася Неллі.

– Батьки Сашеньки вже третій рік, як працюють у Чехії у фармацевтичній компанії.

Чомусь Неллі по-іншому собі уявляла цю жінку і цю квартиру. Зараз навіть складно сказати, чому і що саме здивувало. Дуже була мила інтелігентна жінка, яка має двох дорослих дітей і десятирічну онуку. Квартира була світлою, досить просторою і сучасною.

– Привіт, Інесо! – почувся веселий дитячий голос після того, як відчинилися вхідні двері.

– Принцесо, йди сюди.

– Що?

– Не що, а хто. Твій репетитор англійської Неллі...

– Просто Неллі, – усміхнулася гостя. – Привіт.

– Привіт. Я Олександра. Можна, Саша, Санька, Сашуля, загалом, варіантів багато, – представилася дівчина з темним прямим волоссям середньої довжини.

Неллі поглянула не неї з щирою посмішкую.

– З моїм ім'ям їх набагато менше.

Вийшовши з дому в абсолютно новому районі Києва, Неллі вирішила пройтися. Спускатися в задушливе метро їй зовсім не хотілося, як і приходу осені. А та вже відчувалася в поривах вітру і за фактом – була. Літо дуже швидко відлетіло. Утім, як завжди.

Неллі неспішно проходила повз елітні житлові комплекси та бізнес-центри рівною, викладеною плиткою алеєю у своїх витончених босоніжках на високих підборах. Саме такий Київ приваблював її найбільше, і саме в одному з таких його районів вона хотіла б коли-небудь жити.

– Нам надійшло замовлення на ще одну серію рекламних роликів із твоєю участю, – говорив Єгор у телефоні.

– Від виробників йогуртів, – без особливого ентузіазму відповіла Неллі. – Мені дзвонили вчора.

– І коли ми зможемо їх відзняти? Я пропоную почати просто завтра.

– Добре. Завтра я весь день вільна.

– Тоді я домовлюся за студію і тобі зателефоную. Тільки є один нюанс. Я хочу це зробити за натурального ранкового світла. Тобто о сьомій ранку ми вже повинні почати зйомку. Не пізніше.