Глава сьома

Штат Флорида (США), Україна 2006 – 2007 рік.

– Він одружений? – запитала Мирослава.

Неля говорила з нею телефоном, затиснувши його між своїм плечем і вухом, паралельно займаючись генеральним прибиранням своєї квартири.

– Ти про кого?

– Про твого олімпійського чемпіона. Про кого ж іще?

– Ні. Він не одружений. З чого ти взяла? – Неля протерла пил на книжках, склавши їх у ящик.

– Тоді я не розумію, чому ти не зустрічаєш Новий рік разом із ним.

– Тому, що я ще не впевнена в наших стосунках. І взагалі, не все не так просто й однозначно, як ти думаєш, – їй подобалося дражнити свою подругу цим. Чесно кажучи, вона отримувала кайф.

– Що ти там робиш? – запитала Мирослава, мабуть, зрозумівши, що їй нічого не вдасться вивідати в цій історії.

– Роблю генеральне прибирання і починаю складати деякі речі.

– Почекай, ти ж не любиш прибирати у квартирі.

– Терпіти не можу, – поправила Неля. Зазвичай вона наймала для цього спеціальну службу, всупереч принципам своєї мами, але сьогодні вирішила прибрати цю квартиру самостійно перший і останній раз. А ще вона увійшла в азарт. – Я тобі казала, що Стас мені сказав, щоб я взяла із собою теплі речі?

– А ти що не знаєш, куди ви летите?

– Не можу ніяк вивідати. Для мене це сюрприз.

– Це він? Нелько, я не розумію, навіщо ти мені голову морочиш. Стас чудовий хлопець. У вас із ним роман. Що тут такого?

– Нічого, – посміхнулася Неля, терпляче вислухавши тираду подруги. – Тільки це не він. Стас не займається спортом.

– Але ти на Новий рік будеш із ним.

– Саме так. Він зараз вільний і запропонував провести свята разом. У мене є таємна надія, що ми полетимо в Україну, – додала Неля наприкінці. Чомусь їй здавалося, що це все пояснює.

Несподівано її квартира стала порожньою. Порожньою і незатишною. Усе було складено у ящики в очікуванні свого часу. Усе, крім речей, без яких Неля не могла обійтися цього вечора і завтрашнього ранку. Останнім її ранком у цій квартирі.

≈

– Ми полетимо в Україну. – Неля верещала від задоволення, коли почула ці слова в аеропорту.

Стас із легкою усмішкою і зі складеними на грудях руками спостерігав її радість.

– І тебе навіть не лякає п'ятнадцятигодинний переліт із пересадкою?

– Не лякає.

– І потім ще цілий день у поїзді.

– Я лечу в Україну! Я лечу в Україну! – стрибала вона немов маленька дівчинка. – Нічого більше не мало значення.

Два дні потому, вона розплющила очі вже в ліжку з білосніжному постіллю і з подивом подивилася на годинник. Усього лише тринадцять хвилин на сьому, вона спала рівно шість годин і це після доби, проведеної в дорозі. А в Маямі зараз одинадцята вечора і тільки тридцяте. Так дивно. Вона вкрала в себе сім годин року, що минає.

Її номер весь оббитий деревом, велике ліжко, м'який куточок, холодильник, вмонтований у шафу, невеликий радянський телевізор, що явно не вписувався у весь цей інтер'єр, і обідній стіл. Тут можна було жити. Не вистачало тільки кухні. Напевно, Неля надто давно не була в Україні або, просто, не відпочивала в таких місцях. Швидше за все, і те, і інше.

За вікном був нереальний вид на гори. Гори й сосни вкриті великим шаром снігу.

Сніг...

– Ти вчасно. Я хочу, щоб ти сфотографував мене на балконі в одній піжамі, – весело сказала Неля, коли в її номері з'явився Стас.

– А потім ти захворієш, і ми вже завтра полетимо додому.

– Ні. Стасіку, будь ласка, лише кілька кадрів.

– Не розумію, як тобі це не набридло ще на роботі.

– Це інше. Я хочу домашню фотку, без професійного майкапу, фотошопу та іншої подібної нісенітниці, – Неля зробила благальне обличчя, ніби це було для неї щось дуже важливе.

– Я зрозумів. Де фотоапарат?

– Люблю тебе, – Неля заплескала в долоні, дала йому фотоапарат і застигла в красивій позі на балконі.

Вона не могла намилуватися тутешніми краєвидами. Це було щось невимовно прекрасне, щось нове.

– Ніколи ще такого не бачила.

– Я правильно зробив, що привіз тебе сюди? – запитав Стас, після того, як відніс фотоапарат у номер і накинув на неї ковдру.

– Правильно. Я обіцяю більше не їсти сніг і не вискакувати голою на балкон.

– А якщо серйозно?

Неля подивилася в його сіро-блакитні очі.

– Що ти думаєш про всю цю історію?

– Ти ж розумієш, що, якби мені вона не подобалася, то нас тут не було б, – Стас дивився перед собою, насолоджуючись красою гір. – Влад мій друг, він чудовий хлопець, і в ідеалі ви могли б створити свою історію.

– Тільки в ідеалі?

Стас глибоко зітхнув і з його рота пішла пара.