Глава друга.

Україна 2010 рік.

Неллі  розплющила очі у квартирі на восьмому поверсі панельного будинку, побудованого у вісімдесятих роках на окраїні Києва.

– З днем народження, дівчинко. Хочу, щоб твоє життя було сповнене любові, успіхів і перемог, – чувся гарний чоловічий баритон із коридору. – Дай цьом. Я люблю тебе, мала.

– І я тебе. Тільки я вже не мала. Не називай мене так, – відповів веселий голос Каті.

– У мене теж завтра буде такий букет? – не втрималась Неллі, побачивши в дзеркалі величезний букет чайних троянд. З цими словами вона скинула з себе ковдру і дістала з-під шафи велику чорну коробку.

– Признавайся, дивилася вже свій подарунок?

– Ні, – моментально відповіла чотирнадцятирічна Катя. – Я вже не в тому віці.

– А хотілося. Правда?

– Хотілося, – цього разу відповіла Маргарита Вікторівна, обіймаючи іменинницю. – Так. Іду накривати на стіл. Будемо снідати.

– Як ти знала, що я хочу саме такий? – здивовано запитала Катя, відкривши коробку. Вона відразу вбігла в кімнату і приміряла подарунок – комплект для сну темно-синього кольору з білою облямівкою по краях, що складався з шортів і блузи на ґудзиках із коротким рукавом. Схоже, цього разу вона справді нічого про нього не знала. Вона з веселим сміхом обійняла і повалила Неллі на своє ліжко. – Я дуже тебе люблю.

– Я теж тебе люблю, мавпочко.

– Дивись, що мені мама з Глібом подарували, – Катя показала на срібний ланцюжок із квадратним кулоном на своїй шиї.

– Дуже красиво. – Неллі посміхнулася.

Вони снідали за білим овальним столом, що стояв біля вікна з якого було видно сосновий ліс. Маргарита Вікторівна дістала з холодильника тирамісу і зварила каву.

– З днем народження, донечко, – вимовив п'ятидесятирічний чоловік, що з'явився у дверях кухні, і якому Катя одразу ж кинулася на шию.

– Ти потім будеш снідати чи з нами? – запитала Маргарита Вікторівна, зупинившись посеред кухні.

– Хотілося б зі своєю сім'єю, звісно. – усміхнувся Вадим Едуардович, здивувавшись такому питанню. – Тим паче, я бачу, у вас тут свято з самого ранку.

– Я просто думала, що ти втомився після чергування, –  пояснила та, діставши з верхнього шкафчика ще одну тарілку.

Вадим Едуардович важко перевів подих, відпустивши з обіймів  молодшу доньку.

– Ні. Ця ніч була спокійна. Тож поснідаємо і можемо їхати.

Третя субота квітня була все ще холодною, накрапав дрібний дощ. Неллі застебнула на собі шкіряний піджак, пошкодувавши, що не вдягла щось тепліше. Небо затягли сиві хмари. Здавалося, воно теж сумує разом із ними, дивлячись на той самий портрет молодої жінки з великими виразними очима і пишним волоссям в сукня з великим бантом попереду, яку вона пошила, щоб ходити під час своєї вагітності. Неллі дуже добре пам'ятала цю сукню і свою маму в той період. Їй мало виповнитися  одинадцять. Вони мріяли, що народиться дівчинка, а Неллі стане відомою фігуристкою.

Нині цей портрет увічнений тут на гранітній плиті разом з ім'ям, датою народження і датою смерті. «Пашевська Світлана Олександрівна, сьоме червня 1963 – сімнадцяте  квітня 1996 року».

– Які плани на вечір? – запитав Вадим Едуардович, подивившись на свою молодшу доньку.

– Я запросила кілька однокласників, хочемо піти в кіно і поїсти піцу, – похмуро відповіла та, перебуваючи у своїх думках.

– А на вечір завтрашнього дня? – батько перевів погляд на старшу.

– Я ще не вирішила. Завтра два кастинги, якщо вони мене не вимотають, то увечері можна кудись сходити.

– Мама б пишалася вами, – запевнив Вадим Едуардович, сумно посміхнувшись. – Вами двома.

≈

– Ти дуже на неї схожа, Катрусю, – шепнула Неллі вже ввечері, спостерігаючи, як її сестра крутиться перед дзеркалом, наводячи марафет.

– А на кого схожа ти?

– На прабабусю маминої мами, – без зайвих роздумів відповіла Неллі.

Катя подивилася на неї, як на божевільну.

– Звідки ти знаєш? Ти ж її ніколи не бачила.

– Ну, на когось я ж маю бути схожа. – Неллі зняла з її волосся бігуді, розділила їх на дві рівні половини, взяла в обидві руки, імітуючи два хвостики. – Не хочеш зробити собі таку зачіску?

– Ні, звісно, – різко вирвалася Катя, не зрозумівши гумору. – Дитячий садок якийсь. Краще позич мені свій клатч. Адже тобі нічого не шкода для єдиної й улюбленої сестри.

Неллі мовчки пішла в кімнату і повернулася з клатчем молочного кольору.

– А туфлі?

– Перебір. Там занадто високий каблук.

– Ну і що? Адже мені вже чотирнадцять, – обурилася Катя, взуваючи свої балетки. Вона невдоволено надула губи з чималою часткою іронії, звісно. – Мам, скажи їй що-небудь,

Маргарита Вікторівна добродушно посміхнулася, вийшовши зі своєї кімнати.

– Ти ще находишся на цих каблах. Навіть плакати від них будеш.