Глава перша

Штат Флорида (США) 2006 рік.

Було близько восьмої, коли Неля прокинулася від власних схлипувань. Великий годинник на стіні та шум Атлантичного океану миттєво нагадали про те, що вона дома і їй нікуди не треба бігти. Хоча це була лише п’ятниця. Вона ще зі вчорашнього вечора вирішила дозволити собі не іти в університет. Після насиченого тижня це якось виправдано.

– Знову той сон? – пробурмотів Ділан у вісні, перевернувшись та поклавши на неї свою важку руку.

Неля обережно звільнилась від його руки, встала з ліжка та накинула на себе халат ніжно-рожевого кольору, що був такого ж кольору, що і її піжама і такої ж довжини.

Промені ранкового сонця заливали своїм світлом кухню-студію з барною стійкою, невеличким диваном бежевого кольору, панорамним вікном і білими стінами в скандинавському стилі.

Вийшовши з ванної кімнати, Неля дістала з холодильника троє яєць, збила їх із молоком та вилила на розпечену сковорідку, додавши шинку.

Це міг би бути найкращий період у її житті. Їй було двадцять. Вона вже звикла до свого нового життя в Америці, куди переїхала разом з батьками сім років тому, навчалася в університеті й захоплювалася моделінгом.

– Це всього лише сон, – сказав Ділан англійською мовою, поцілувавши її у скроню. – Все ж добре?

– Все добре, – промовила Неля, підтвердивши слова посмішкою.

Неля обвила руками його шию. Він був усього лише на кілька сантиметрів вищим за неї і на рік старший, працював у будівельній компанії свого батька і мав ідеально накачане тіло. Для Нелі чоловіча зовнішність ніколи не була на першому місці, але це був приємний бонус.

– Сьогодні планую раніше звільнитися. Заїду за тобою в клуб, також хочу проїхатися на конях. Потім продумаємо програму на вечір, – мовив він вже під час сніданку. – Як тобі така ідея?

– Я не поїду сьогодні в клуб, – сказала Неля, попиваючи своє смузі.

Здається, Ділана це неабияк здивувало.

– Та ну? Тебе ж тиждень не було в Маямі. Ти не хочеш побачити Сінді. Чи в тебе є якісь інші плани?

– Не хочеться сьогодні нікуди виходити. Просто розберу речі після дороги. Поваляюсь у ліжку, може подивлюсь якийсь фільм, – знизала плечима вона. – Я не на відпочинку була. Я розумію, що ти не сприймаєш всерйоз мою роботу, але зніматися по шість годин на день протягом тижденя не надто легко.

– Але ж тобі це подобається.

– Мені це подобається. – Неля не могла не погодитися.

Коні. Вони завжди займали особливе місце в її житті. Неля з дитинства любила цих тварин, мріючи їздити верхи та брати участь у змаганнях, чого не могла собі дозволити через вроджену хворобу серця.

Усе змінилося в серпні минулого року, після того як їй пересадили серце донора, яке повністю їй підійшло; донор помер заради того, щоб продовжити її життя, зробивши його абсолютно повноцінним, давши можливість почати абсолютно новий розділ свого життя без колишніх заборон і обмежень. Неля не знала, як до цього ставитися. Напевно... Напевно, вона була в боргу перед цією людиною. Жити на максимумі, щоб надолужити всі згаяні двадцять років свого життя і всю ту невідому кількість років, яку не зміг прожити її донор, попри те, що його серце все ще билося.

≈

Напрочуд пустельний пляж, напрочуд тихий океан, над яким підіймалося сонце. Самотні люди бігали вздовж узбережжя в спортивних костюмах і з навушниками у вухах. Неля ніколи не була серед них. Вона ніколи не могла підняти себе в таку рань. Навіть в університет вона вставала на півтори години пізніше. Напевно, тому цей краєвид із вікна на кілька хвилин цілком поглинув її увагу. Було неймовірно красиво.

– Я їду у Форт-Лодердейл, – сказала вона Ділану, після того він обійняв її ззаду за талію.

– Надовго?

– На вихідні. Завтра повернуся або в понеділок уранці.

Ділан важко зітхнув, прибравши свою руку з її талії.

– Ми так не домовлялися. Завтра в моїх батьків річниця весілля. Я думав, ми поїдемо туди разом.

– Ти мені не казав.

– Хіба? Запрацювався, мабуть, просто. Кажу зараз.

Неля зітхнула.

– Дуже шкода, але я вже все вирішила.

Їй справді було шкода, і вона справді вже все вирішила пів години тому, щойно прокинулася.

– Ти сама хочеш туди їхати?

– Так, сама своєю машиною, – упевнено заявила Неля, маючи намір поставити чайник. – Я ж уже не дитина.

– Неля, – впритул подивився на неї Ділан, – у нас усе добре?

Вона зупинилася і так само подивилася в його карі очі.

– Це я якраз і намагаюся зрозуміти.

Ближче до дев'ятої ранку Неля вже їхала околицями курортного міста, розташованого за тридцять вісім кілометрів від Маямі. Іноді його також називають Американською Венецією через розгалужену систему каналів.

Вона припаркувала авто біля будинку із затишним двориком і невеликим басейном, біля якого сиділа її тітка Аня, мило розмовляючи з якоюсь жінкою.