Розділ одинадцятий

Біля блокпосту терористів стояла довга черга. Люди йшли, їхали з валізами, сумками, заплічниками. Переважно везли продукти, на які у звільненому від хунти Донбасі був дефіцит. Сепаратисти уважно розглядали документи, приглядалися до прописки, перевіряли, чи не вклеєне часом чуже фото. У юрбі людей стояли Ілона та Жанна, тримаючи у руках сунделі з продуктами. Їхні обличчя були помітно напружені, хоча дівчата всіляко намагались виглядати безтурботно.

– Документы! – ревнув бородатий засманлий чоловік з автоматом за плечима.

– Пожалуйста! – Жанна простягнула йому свій паспорт.

– Куда следуем?

– Сначала в Луганск – тетку проведаем. А затем в Краснодон, к бабушке.

– Из Киева? – Сепаратист підозріло поглядів на дівчину.

– Да. Из города-героя. Его мой дед в 43-м от фашистов освобождал.

– Не всех фашиков тогда выбил. – Зітхнув невдоволено бойовик і простягнув назад паспорт. – Ничего, скоро и остальных достанем. Следующий!

Він узяв паспорт Ілони і пильно поглядів їй в обличчя.

– Что – нравлюсь? – ляклива дівиця намагалась виглядати розкуто.

– Да, ничего так. Я бы с тобой покувыркался. Из Харькова?

– Да. Из города-героя Харькова!

– Что везешь?

Ілона розкрила сумку і продемонструвала її вміст.

– Продукты родственникам.

Сепаратист для форми позазирав у сумку, після чого повернув дівчині документи.

– Проходим. Следующий!

***

До селища Сентянівка дістались швидко, під'їхавши попуткою. А вже на місці заходились уважно роздивлятися двори, у пошуках необхідної моделі бусу.

– Ось, здається. – Жанна зупинилась і вказала поглядом на один із дворів. – Четвертий будинок ліворуч. Точно, стоїть бус – викапаний Дзвінчин.

– Так. – Погодилась Ілона.

– Щось не видно господарів. – Эй! Есть кто дома?

На гук ніхто не відповів, лише азартно загавкав дворовий пес.

– Эй! Хозяева дома?! – не вгамовувалась Жанна.

Несподівано у будинку розчинились двері, і на ганок вийшов міцний «ополченець» середнього віку. Він був у військовій формі, широко розстібнутій на грудях, з нашивками «ДНР». Чолов'яга втелющився уважним поглядом у незнайомок.

– Че надо? – низьким голосом пророкотав він.

– Помощь нужна.

– Какая?

– Подвезите нас до Зимогорья. Мы заплатим. – Пообіцяли дівчата.

– Да?! И сколько?

– А сколько надо?

Чоловік ошкірився і рушив до незнайомок. Підійшов, хтивим поглядом безцеремонно обмацав їхні фігури, задоволено оскалився.

– Ну, если за двоих то две сотки.

– Да тут ехать-то совсем чуть-чуть. – Спробувала вгамувати його запал Жанна.

– Хотите за бесплатно? – Обличчя ополченця розпливлося у жадібній посмішці. – Ну, можем договориться.

– Мы согласны! – рішуче відповіла дівчина і спробувала усміхнутися.

– Тогда сейчас поедем.

Чоловік самовдоволено усміхнувся, почухав собі груди, ще раз уважно оглянув дівчат і рушив до буса.

– Жа, щось мені ця ідея не до душі. – Пробелькотіла опавшим голосом Ілона. – Дивись, який бицюган самовдоволений. Що ми з ним робитимемо?

– Пізно міняти прокладні, подруго. Тепер допоможе лише дезік.