Розділ десятий

Розставання було сумним. Дівчата сиділи у бусі, дивлячись крізь скло на військових. Добровольці оточили транспорт з усіх боків, усміхались, махали на прощання руками. Хтось неочікувано простягнув у відчинене віконце букет польових квітів. То було так приємно – дрібнесенька дещиця щирої чоловічої уваги.

– Ви ще приїдете до нас? – поцікавився завше похмурий капітан.

– Неодмінно. – Запевнила Ілона.

– Нашим хлопцям вас бракуватиме. – Відверто зізнався він. – Наробили ви тут шороху за неповну добу.

– Нічого. Не нудьгуйте. – Дзвінка погляділа на подруг і бадьоро додала: – Ось вигадаємо нову розважальну програму – і знову приїдемо.

Усі розреготались, окрім Ілони. А блакитноокий розвідник зі шрамом на щоці сумно промовив, ніби сам до себе:

– Гех! Якби моя воля – то попроштрикував би їм усі колеса, аби лише не від'їжджали.

– Ти закохався, "Яструбе". – Озвався поруч сержант.

– Дурня!

– Я тобі кажу. Ти таким ніколи не був. У тебе дах поїхав через ту Жанну.

– Та ну тебе! – Розвідник розпачливо відмахнувся.

Білий бус легесенько захурчав двигуном і рушив з місця, супроводжуваний численними поглядами. Він встиг проїхати лише кілька десятків метрів, як раптом різко зупинився, здригнувшись усим корпусом. Під здивовані погляди військових з авта вийшла Дзвінка, обійшла навколо кабіни, і присівши біля переднього колеса, зазирнула під бус.

– Все, дівки, приїхали! – Сумно оголосила вона.

– Що сталося? – Ілона висунулась з вікна кабіни.

– Здається, розірвало підвіску. От, блін, халепа! – Дзвінка була явно невдоволена таким перебігом подій.

– І що тепер робити? – На обличчі Ілони застигло щире ошелешення.

– А що роблять, коли гумка на трусиках рветься? Міняти треба. – Пробурчала Жанна, похмуро дивлячись поперед себе.

До автобусу наблизилися військові, здивовано завмерли навколо Дзвінки.

– Що трапилось? – запитав капітан.

– Підвіску вирвало.

Сержант повернувся до "Яструба", хитро посміхнувся і тихо поцікавився:

– Твоя робота?

– Та Бог з тобою! Я розвідник, а не диверсант. – Блакитноокий парубок виглядав відверто стурбованим.

– З якого дива аварія? – Капітан запитально втелющився в Ілону, котра виглядала з вікна.

– Та була у нас дорогою одна пригода. – Пояснила Жанна, демонстративно відсторонивши подругу і визирнувши у вікно. – Навіть у кювет з’їжджали. Через одну нерозумну баришню. Не будемо називати її ім'я.

– От халепа! І що тепер?

– Нову підвіску треба ставити. Ви маєте таку? – Дзвінка з надією гляділа на старшину.

Капітан безпорадно розвів руками.

– Та звідки? Хіба що з "КрАЗу" можемо вам увесь передній міст поставити.

– Чи й не смішно. – Дзвінка випросталась і окинула розпачливим поглядом оточуючих її чоловіків.

***

Чоловічі руки знадобились одразу ж. Військові негайно і з задоволенням заходились допомагати: пілняли бус на домкраті, зняли колесо та підвіску. Дівчата лише задоволено спостерігали, як стараються для них чоловіки. Проте поломка була серйозна, і це було очевидно геть усім.

– Кепські справи, – озвався капітан, розглядаючи зіпсовану деталь. – Навіть не знаю, що вам порадити. Хіба замовити "Новою поштою". Але на це піде час.

– Довго чекати. – Погодилась Дзвінка.

– Або зателефонувати у тил. Нехай привезе хтось. Але це теж час. Річ рідкісна. Хоч у сєпарів допомоги проси.

Несподіванно блакитнооколого осінило:

– Між іншим, а я коли ходив до них, то бачив саме такий бус.

– Справді? Де?

– У Сентянівці. Четвертий двір ліворуч. Один в один як цей. Лише зелений, кольору хаки. Кілька разів його бачив. Мабуть, прописаний у тому дворі.

– То що, "Яструбе", поїдемо та відкрутимо підвіску? Заодно і диверсію сєпарам влаштуємо. – Капітан з усмішкою дивився на підлеглого.

– Я б поїхав. – Парубок сумно зітхнув. – Та мене вже "сфотографували" на блокпосту. Можуть затримати.

– А що, туди можна поїхати? – здивувалась Дзвінка.

– Можна. Тільки не кожний звідти вертається. От тебе з твоїм діалектом точно не пустять. Скажуть: бандерівка, шпигунка.

– Блін! – із серцем вигукнула дівчина.