Розділ сьомий

У великому і просторому дворі ферми стояв білий бус «WolksWagen». Кілька хлопців-робітників заклопотано вантажили до салону лантухи з картоплею та капустою, а також дві туші щойно зарізаних свиней. Неподалік стояли Дзвенислава та її батько – міцний засмаглий чоловік середнього віку. Прощання було чутливим і дещо інтимним, тож тож Жанна з Ілоною спостерігали за тим звіддаля. В очах останньої сяяли вогники неприхованої заздрості.

– Ну що, доню, довезете свіжину нашим захисникам? – поцікавився чоловік.

– Авжеж. Вночі не парко. Я увімкну кондиціонер. Все буде добре.

– Файно! Супровід із собою не берете?

– А нащо? Ми ж по своїй території їдемо. Скрізь наші.

– Дай-то Боже! Дивись там, аби не закохалась у когось. Бо умикнуть і залишать біля себе – на передовій. Знаю я тих солдатиків. – Чоловік щиро розсміявся, проте в його очах світилась тривога.

– Таке скажете. – Дзвінка недбало змахнула рукою, ніби відгяняла від себе геть якусь мару. – Ми лише туди й назад. Передамо гуманітарку, зробимо відео та фото для журналістів, і одразу повернемося.

– Гроші маєш? Може, дати на дорогу?

– Дякую, тату! Нічого не треба. Спасибі за допомогу. Я вас люблю. Ви – справжній батько. Що б я без вас робила?

Дзвінка раптом прихилилась до батька, обійняла його і поцілувала у щоку. Чолов'яга задоволено усміхнувся, потішений щирою доньчиною оцінкою. А потім теж обійняв доньку і ніжно поцілував її у чоло. Жанна з Ілоною майже одночасно зітхнули, вражені вельми чутливою сценою прощання рідних людей.

***

Білий бус стрімко мчався луганською трасою. За вікном мелькав степ, рідкі переліски та звивисті річечки. За кермом сиділа Дзвінка, впевнено керувала бусом. В салоні грала музика: Святослав Вакарчук з усих сил виводив знамениту пісню «А я на небі, мила моя, на небі». Мелодія підбадьорювала і наповнювала салон позитивом та романтичною енергетикою. Жанна роздивлялася у планшеті карту місцевості, підказуючи дорогу. Ілона сиділа поміж подруг і дрімала, закинувши назад голову. Здавалось, що вона була тут єдиною, кому було геть байдже, куди саме вони їдуть.

– Нам ще кілометрів зо тридцять до повороту. – Мовила Жанна, вимірявши масштаб.

– Чудово! – Дзвінка навіть радісно посигналила, передчуваючи швидке закінчення пригод.

Сигнал подіяв на Ілону стимулююче: вона раптом кліпнула повіками, розплющила очі, підвела голову і позіхнула. Після чого здивовано роззирнулася на подруг.

– Ну що, вирохтилась у дорозі? – єхидно поцікавилась Жанна. – Шия не болить?

– Та ні. Нормально. – Хрипким голосом озвалась Ілона. – Хоча і не зручно. А нам ще довго?

– За тридцять кеме поворот, а там – степом.

– Ніколи не думала, що возитиму харчі старим дядькам та товстим генералам!

– Що ти мелеш? – Невдоволено буркнула Дзвенислава. – Які старі дядьки? Там молоді файні хлопи служать. Від вісімнадцяти років.

– Справді? – На заспаному обличчі Ілони відбився неприхований подив.

– Там добровольці. Переважно молодь. Казали мені батько: дивись, доню, щоби не закохалася у когось...

– То це геть міняє справу. – Ілона повернула до себе дзеркало заднього виду, погляділа на власний відбиток і невдоволено набурмосилась. – Щось у мене із волоссям не те. Треба трохи причепуритися.

Вона дістала із сумочки масажну щітку і заходилась причісувати своє довге біляве волосся. Після чого вийняла флакон із лаком і, примруживши очі, рішуче націлила його собі у голову...

Коли з обох боків бусу крізь відчинені вікна вихопилися дві хмари лаку, те стало цілковитою несподіванкою для усіх, хто цієї миті їхав трасою. Білий бус раптом почав різко маневрувати дорогою, зкілька разів виїхавши на зустрічну смугу. Попутні та зустрічні авта різко зупинялися, вивертали убік, пропускаючи некерований бус повз себе. Зрештою той з’їхав з траси і опинився у кюветі. З автобуса миттєво вискочило кілька дівчат, які заходились голосно бухикати. Вони нахилялися до землі, хапали ротом повітря, плювалися і намагалися віддихатися.

– Яка ж ти таки дурепа, Ілонко! – Закричала Дзвінка, втираючи сльози з очей. – Ну хто таке робить у салоні?

– Я не подумала... – Озвалася винна в аварії, мало не рвучи собі легені від кашлю. – Він завжди так легенько бризкає...

– Не подумала... – Перекривила її Жанна, розмазуючи по обличчю косметику. – Білявка, блін! Замість голови – косметичка.

Зненацька почувся різкий свист гальмів. На узбіччі зупинилася вантажівка і з неї визирнув вродливий парубок.

– Гей, дівчата, ви усі живі-здорові? – поцікавився, співчутливо поглядаючи на безталанних мандрівниць.

– Живі усі. – Рішуче відгукнулася Жанна і невдоволено позирнула у бік Ілони. – А от здорову голову мають лише двоє.