Розділ шостий

Зустрілися усі у «Світлані» – модному салоні краси. Кожна з дівчат мала власного майстра: Ілона робила пел кюр, Дзвенислава – манікюр, а Жанна підстригала волосся. З усіх трьох вона була єдиною, хто надавав перевагу каре і безжально обтинала усе зайве. Паралельно дівчата обговорювали поточні справи та плани.

– Гарний у тебе батько, Дзвінко, – зізналась Ілона. – Одразу погодився допомогти.

– Так. Він у мене справжній чоловік. І патріот.

– А я свого Макса не змогла умовити. У нього лише бізнес та гроші у голові.

– А хіба ти з того не користуєшся? – Жанна не стрималась, щоби зайвий раз не пошпиняти подружці.

– Я його кохаю, який він не є. – Глухим голосом озвалась Ілона.

– Ага. Любов зла – полюбиш і козла!

– Жанно! – обурилась Дзвінка, яку вже неабияк втомили постійні придирки подруги.

– Та нехай говорить що хоче. – Ілона криво усміхнулась – То все від заздрощів.

– Мені тобі заздрити? Ха! – Жанна розреготалась. – Не сміши. Він пограється з тобою і повернеться до дружини. А ти так і залишишся з надіями на щасливе заможнє родинне життя. А час спливає, молодість в’яне.

– Можна подумати, твій час не спливає. А з ким ти залишишся – зі своїм підстаркуватим тренером? – Ілона швидко знайшла, чим саме дорікнути подрузі.

– Сергій Павлович просто мій тренер. Він серйозна людина. У нього родина, діти, онука. У нас з ним нічого немає. І ніколи не було...

– Так я тобі й повірила!

– А от він у мене вірить. Вірить, що я обов’язково стану чемпіонкою.

– Та годі вам вже! – Дзвінка підвищила голос, намагаючись приборкати невгамовних подруг. – Знайшли час і місце з’ясовувати стосунки. Давайте до справи. З мого боку буде дві свині, тонна картоплі та сто кілограмів капусти. Гадаю, внесок гарний.

– Мені пообіцяли п’ятдесят карематів, два прибори нічного бачення, чотири бензопили. – Поділилась досягненнями Жанна.

– Я розмовляла з одним своїм знайомим. – Ілона раптом зробила велику паузу, ніби розмірковувала – чи варто озвучувати імена. – Він готовий забезпечити армійським взуттям. Якість гарантує. Півсотні пар тактичних кросівок. І десятка два маскувальних сіток.

– Це вже щось. Можна журналістів гукати, так, Ілонко? – Жанна не приховувала власного єхидства.

На обличчі Ілони з’явився вираз відвертого невдоволення. Вона демонстративно відвернулася до вікна, не бажаючи далі вести розмову. Там був день, сонце, по деревах стрибали птахи. Перукарки мовчки переглядалися між собою і лише делікатно усміхалися.