Розділ другий

Годину потому усі троє перебували у затишному гарному кафе у центрі міста. Грала приємна музика, за окремими столиками сиділи відвідувачі – пили каву, вино, пригощались вишуканими наїдками. За шинквасом кухарі хвацько і швидко нарізали сир та помідори, готуючи заправку для піц. Молодий м'язистий піцейоло спеціальною лопаткою ставив до печі вже готові заготовки і з такою ж самою спритністю виймав звідти вже готові блюда. Аромат гарячих піц наповнював приміщення і викликав незбориме бажання насичуватися.

Білявки сиділи за одним зі столиків, біля вікна: пили вино, поглинали нарізану ломтиками піцу та салати. Остронь могло здатися, що вони – сестри. Однакового зросту, тендітні та стрункі, з відбіленим волоссям, доглянуті та модні, вони дійсно здавалися родичками. Спортивною фігурою вирізнялася лише Жанна – активна, енергійна, жвава та цілеспрямована. А ще вона вирізняась кольором очей: бірюзові, глибокі, здатні збаламутити не одного чоловіка. Ілона та Дзвінка могли похизуватися карими відтінками своїх очей, хоча дівчата також були яскравими і привабливими для протилежної статі. З усіх трьох лише Дзвінка була ще студенткою, вчилась на останньому курсі. Жанна з Ілоною щасливо отримали свої дипломи ще рік тому, хоча особливої любові до навчання ніколи не відчували. Усіх їх з'єднала ідея створити благодійний фонд, який займався б допомогою дітям-сиротам. Назву придумали швидко – яскраву, пізнавану, яка не припускала подвійного трактування. І ось сьогодні вони організували перший яскравий захід, що залишив приємний післясмак: і діти отримали подарунки, і самі засновниці фонду опинилися під пильною увагою місцевих ЗМІ. Це варто було відмітити і підбити перші висновки.

Жанна з Дзвінкою не приховували власного невдоволення, підкріпленого вжитим спиртним. Ілона була розгубленою, перелякано кліпала повіками і відбивалась від критики подруг.

– Як ти могла таке встругнути, Ілонко? – обурювалась Дзвінка. – Де була твоя голова?

– Я не знаю... Вихопилось якось...

– Вихопилось? – Спалахнула Жанна. – Не з того місця, подруго! То був цілий словесний понос. Я лише очима кліпала, коли слухала твої побрехеньки.

– Я була під враженням від того, що ми зробили... Для діток... Все так класно було... От і не стрималась...

– Наче і не п’яна була, а молола таке, що і на голову не налізе. – Підтримала подругу Дзвенислава. – Хоч би подумала своєю дурною головою: яка армія? Які добровольчі батальйони? Що ти їм повезеш – прокладні свої чи плойку для волосся?

– Я в шоці була, як те чула. – Підбила висновок Жанна, випорожняючи свій келих. – Тепер не знаю, що і робить. Наливай!

Дзвінка узяла пляшку і наповнила усім келихи.

– Дівчата, а може і справді, давайте армії допоможемо? – упівголоса мовила Ілона і з надією поглянула на подруг.

– Помадою? Лаком для манікюру? – відрізала Дзвінка.

– Ну, можна харчами для початку...

– Для початку? А на завершення?

– Зброєю... – Тихо додала Ілона і стороко озирнулась, ніби боялась, що їх можуть підслухати.

– У тебе вдома багато зброї? – єхидно поцікавилась Жанна. – Чи, може, твій заможний коханець тим забезпечить?

– А що? Я можу з ним побалакати. – В очах Ілони спалахнув промінь надії.

Дзвенислава та Жанна узяли до рук келихи, перекинулися красномовними поглядами і мовчки випили.

Ілона, закопиливши варги, трохи надпила вина, зітхнула і сумно поглянула у підлогу. З-поза шинквасу за яскравою трійцею з цікавістю спостерігали працівники кафе.