Солод на шкірі.

 ""Не гаймо часу, бо ж в нас ще є життя. Твоє тіло палає від ненависті, але тобі потрібне щось більше за просте тепло".  - Друге, що вона  сказала.                                        

 Але ж які були перші слова дикунки? Майлз вже не міг згадати.                              

 Але тоді після раптового нападу, він знаходився так близько. Чоловік вчував, яку вона становить небезпеку.    

Він чув її гучне дихання, він бачив, яка вона стійка й безстрашна.                                

Що саме зупинило його? Напевно, її слова. Слово, яке лоскотало слух, яке змусило його зупинитися.            Деяку мить вони мовчали і стовбичили, а потім дзвін подвійної металевої стріли зупинив усе. Він відхилив голову і відскочив.                                  

 Вони не полишили спроб, вона намагалася знов дістатися до загубленого лука. А він? Він щосили ухилявся від її очей, та намагався намацати пістолет. Схоже на те, що потім Майлз впав.                               Минула година, а він вже жалкував, що втратив стільки сил на переміщення.                                            Зараз вони були тут, але відступити не міг. (Хоча насправді кортіло).                            

 Більшість були згодні, щоб він вмер. Вона не проронила ані слова, ані звуку...                                                   Лише зловісне шипіння.                              

 До корабля він не зможе повернутися, але і вбивати грубу дикунку... Часу йому не вистачить. Запізно Майлз докумекав, що коли очі її змінюють колір, то вона намагається впливати на нього.                             Кожен раз, вона його провокувала. Кожен раз, коли він підходив, дикунка робила вигляд, що піддається.

 Але беззбройною вона не була.                        

 Ані імені, ані остраху. Хіба усі жінки на цій планеті такі загрозливі ?                                  

Простір змінювався, як і час.                                

 Вона не спинялася й вони далі кружляли. Кружляли, неначе лев та тигриця... Проте позаду себе "тигриця" мала армію.                                                  

 А він навіть не міг себе назвати дужим бійцем, бо рана боліла. А опіки "від знайомства з планетою" ставали гірше. Чи був в нього ще час?                                    

 І вона сказала - Так.                                        

    ***                                                                

Чи не вперше чоловік стикнувся з тою, яка вміла пробачати. Давати шанс.                

 Підтримуючи зв'язок з "оперованим" Спеллманом, капітан Майлз розробив план. План нападу, а тепер вони могли зробити це разом.                                  

 Все змінювалось або змінювався капітан... Поряд з нею.                            

 Грубість і нахабність дикунки не знали меж.                                                    

 Тим часом, вони погодились "працювати" разом. Він вивчав її, а дикунка лиш грубо насміхалися над ним.                                                          

 Над його повільним темпом, над його словами і опіками, які так і не згасли. Ситуація змінилася враз, коли стався великий вибух.                                                

 Він борсався, але вона його витягла. Майлз натомість її не підстрелив, а можливість була.                          -  Ми приготували зброю. Тепер потрібно вичікувати. Виродок прибуде на планету -

 вона відказала це, й грубо загиготіла.                                                      

 Дикунка не змінювалась, але атмосфера навколо... Вони стали водночас не тільки ворогами, але й друзями.                                                      

Дикунка й надалі ухилялася від розмов. Майлз не наполягав, але одна мить змінила все. Видіння, заглиблення у майбутнє, і її очі від яких він не зміг відірватися.                                                  

 "Ти намагаєшся знайти мою душу?" Подумки він сміється. Мало, що розуміючи.                                           Тепер він сприймає усе по іншому... Зокрема і її.                                                

 "Я б волів принаймні дізнатися про неї, хоч щось. Цікаво, коли вона поступиться?"                                     Деякі відповіді залишаються без відповіді, але не завтра. Куорітч вже здобув деяку перевагу, залишалося довідатися її ім'я.                                      

 Координати він зберіг, але перебоїв було мало. Для Куорітча найдивнішим було те, що її не цікавила зброя. Патрони, вогнепальне обладнання і новітні гвинтівки, які були загублені.            

 Головним було, і те, що дикунка запхала усю свою гордість подалі.              

 Вона насправді не намагалася йому нашкодити. Можливо, це вело до чогось Справжнього? Він дізнавався про навколишній світ і про рослини...                        

Про традиції? Так минуло більше двох місяців.                                                    

 А десь там ціль віддалялася.                        

 ...Зброя має бути поряд. Вона може бути будь-де. Питання у тому скільки ще знадобиться часу...              - Виходить тобі кортить дізнатися усі секрети? Напевно, чоловічі секрети геть нудні, м? Ходиш, виглядаєш моїх хлопців...                                                    

 На її скепсис і вдоволену посмішку, кеп буркнув :

  - Може, я не хочу, щоб за мною вели стеження? Тим паче, твоїм ідіотам зайнятися нічим - чоловік-"аватар" сплюнув синю слину на камінь. Зробивши квапний рух за нею, він перестрибнув.                                                  

 Іноді капітан Куорітч перебільшував, але те, що він надумав стосовно цих хлопців.                                     Її це дійсно розсмішило, аде дикунка відволіклась ненадовго.                                

 Шипіння жіночої сутності позаду нього змусило тіло зупинитися. По міцним рукам пішли дрижаки. Капітан Куорітч зціпив зуби, він ледь не струснув її...