Перед початком.

 Майлз Куорітч був найсильнішим бійцем.                                                            

 А Джейк Саллі, як виявилось мав клепку. Так, клепку, яка дуже добре працювала і розробляла різноманітні плани.                                                            

 Час змінює людей і змінює наші рішення.                                                        

 Він мав тримати її у полі зору. Він мав слідкувати за кожним кроком, кожним рухом.                                         Урешті-решт капітан не міг так просто програти. Майлз не був певен. Капітан засумнівався у дійсності речей, але невблаганний світ волав...

Її нема. Її ніде не було.

 Дикунка його провела. Він не розумів, але вона якимсь чином його оминула. Так,  вона мала бути десь поряд і зусібіч усе закричало... А потім? Потім його поглинула пітьма, й сам світ почав роздвоюватися.     Чоловік не міг поворухнутися. Скоріше за все його так гойднуло, що сил підвестися просто не було. Нема можливостей, але не зброї.                                                        

 Від нестямного та різкого болю скрутило. Вона зможе піти, але на думку про неї в свідомості щось з'явилося. Майлз Куорітч вишкірився сам до себе. Міцніше притиснувши до себе новітню зброю, чоловік (або вже не чоловік) прислухався.                              

  Він не вірив, що власні відчуття могли його підвести. Невже, ця дурна дикунка використала щось...? Галюциноген?                                                                      

Від шаленого остраху йому відібрало мову. Майлз скосив очі, але це не дуже допомагало. А тому він вирішив дослухатися, треба лиш пересвідчитися, що поблизу нікого нема. Бо спочатку (перед самим розстрілом)  дорослих особин, чи то клонів, чи то аватарів не було. Нікого не було, але недалечко був прибор стеження.

 Він пробуркотів  :                                        

  -  Так, а ще кілька розтрощених кораблів. Все було зруйновано, все було просто.

Але їй вдалося вирватися. Вона зникла, щоб усе спаплюжити...                                    

 Варто було передбачити це, бо жінки завжди руйнують. Нічого не залишають, і увалюють по швидкому. Як завжди.                                                      

 Майлз почувався безпорадним, а ще якимсь знедоленим. Зараз він намагався сконцентруватися, але виходило у нього досить кепсько.                  

 А тому "аватар" вирішив сконцентруватися на приємних спогадах, а саме на довгому полюванні. Спогад про полювання на слабку Нейтірі приніс розраду. Він зітхнув, згадавши, як заганяв її, і як вона падаючи сильно дихала. Нейтірі вже тоді  отримала дозу вірусу й не могла сприймати світ адекватно. Криваві сльози й шкіра, що почала відлущуватися і знищуватись...                  

Подумки, капітан знагла гигикнув.                              

 Вона не змогла знайти прихисток, але тоді Нейтірі гостро відчувала небезпеку. Вона уникала ударів й робила це на диво спритно.                

 Вона бігла... А от коли він її заганяв, він так захопився, що не одразу помітив, але жирний шрам біля скроні... Так, іноді він досі його непокоїв.                      

 Хоча він не зупинився. Звісна річ, кеп помстився. Зробив це повільно й доволі гарно. Й його спогадах (десь там далеко) досі лунав пронизливий гіркий крик. Цікаво, чи кричав хтось з її дітей ?                          Або можливо у неї була якась мала (втікачка) сестра ? Капітан не мав гадки.