Глава 1

— Дожени мене, Кіану! — дзвінко розсміялася Тіффані, озираючись на чоловіка, який біг позаду. — Втрачаєш форму.

— У мене тепер не так багато часу, щоб приділяти належну увагу тренуванням, — усміхнувся Кіану, але все ж наздогнав дівчину. — Зате ранок повністю у нашому розпорядженні.

Ранок у нашому розпорядженні… — як солодко звучали ці слова в мріях Тіффані. Тільки в тих мріях вони лежали з Кіану на широкому ліжку, їхні зігріті пристрастю тіла прикривало тоненьке простирадло, а його довге волосся лоскотало їй ключиці, коли він знову і знову цілував її губи.

Тіффані рвучко похитала головою, проганяючи спокусливі, але недосяжні картини. Вона не мала допустити, щоб Кіану здогадався про її хвилювання, а тим більше — про її давнє кохання до нього. Дівчина прискорила біг, намагаючись втомою витіснити свої небажані відчуття.

Кіану завжди здавався Тіффані недосяжним. Він належав до старовинної родини Армасів — аристократи, багаті й поважні. Його фіалкові очі, рідкісна сімейна ознака, відразу видавали спадкоємця з особливою долею. Кожного разу, коли вона дивилася в них, серце билося частіше, ніби саме хотіло зрадницьки видати її таємницю.

Батька Кіану не стало ще в шкільні роки, тож він виріс у домі дядька Г’юґо, брата-близнюка Бруно Армаса. Там же жили його кузини — Джуна та Чаруні. Але для Тіффані він був не просто хтось із великої родини. Він був центром, навколо якого оберталося все її життя.

Високий, стрункий, із правильними, аристократичними рисами, він відрізнявся навіть у найдрібніших дрібницях. Його довге темне волосся — примха, яку він плекав роками, — майже завжди падало на плечі і надавало йому вигляду героя з романів. Колись він жартома зізнався їй, що прочитав у дитинстві історію про вампірів і відтоді вирішив, що така довжина додає чоловікові загадковості. Вона сміялася, а сама подумки погоджувалася: загадковості в ньому було хоч відбавляй.

Її завжди дивувала його любов до світлого. Кремові костюми, білі сорочки… Як він умів залишатися бездоганним? Жодної плямки, жодної зморшки, наче навіть повітря берегло його одяг. Тіффані ж могла впустити на себе каву вже за п’ять хвилин після того, як вийшла з дому.

У школі він займався спортом, але завжди обирав індивідуальні дисципліни, такі як стрільба з лука. Їй і досі пам’яталося, як вона вперше привела його на тренування. Її запал притих, щойно вона побачила, з якою грацією й спокоєм він тримав лук, як кожен його рух здавався продуманим до дрібниць. Поруч із ним вона відчувала себе занадто різкою, занадто гучною, занадто живою.

Вони обоє сміялися з їхнього спільного друга Роккі — вічного двигуна й екстраверта, який ганявся за всіма видами спорту й не міг всидіти на місці. Порівняно з ним, Тіффані й Кіану здавалися майже тихими — вона зі своєю впертістю, він із вродженою аристократичною стриманістю.

Тоді, в коледжі, вона вперше зрозуміла, що кохає його. Не як друга дитинства, не як хлопця з тієї ж компанії, а як чоловіка. Кіану залишався для неї єдиним, неповторним, бажаним. Їй подобалися чоловіки — але, якщо бути відвертою, то насправді лише один. І саме він ніколи не бачив у ній жінки. Для нього вона була другом, вірним напарником, тією, з ким можна пожартувати й поділитися таємницею. Тіффані зрозуміла це надто рано, але замість того, щоб боротися, вона змирилася. Бо роль подруги дозволяла залишатися поруч. Вона знала: варто лише зробити крок далі — і втратить його назавжди. 

А що може бути дорожчим для закоханої жінки, ніж бути поряд із тим, хто для неї — цілий світ?

Інколи їй здавалося, що всі навколо давно знають про її почуття. Друзі бачили, як вона дивилася на Кіану, як завмирала від його усмішки. Та ніхто ніколи не озвучував цього вголос. Вони поважали її мовчання. І Тіффані була їм вдячна — бо варто було лише назвати це кохання вголос, і воно могло втратити свою чарівність, стати болючою правдою, від якої не втечеш.

— Куди ж ти так поспішаєш, Тіф? — гукнув чоловік. — У нас ще ціла година в запасі!

— А ось і ні, Кіану, — відповіла вона. — За пів години ми вже маємо бути на яхті Ітакіса Кораса. Якщо, звісно, ти й далі плануєш придбати в нього готель на Криті.

— Так, Ітакіс явно хоче позбутися того готелю, — усміхнувся Кіану. — Інакше б не влаштовував показ, а потім ще й ранковий прийом на яхті.

— Це його особисті інтереси, — відмахнулася Тіффані, відновлюючи дихання й закінчуючи пробіжку. — Та якби тобі той готель не був цікавий, ти б узагалі відмовився від запрошення.

— Яка ж ти уважна, люба моя, — усміхнувся Армас, теж сповільнивши крок. — Від тебе нічого не сховається.

Коли його усмішка торкнулася її, Тіффані здалося, що груди стисло залізним обручем, і повітря раптом стало надто мало.

— Це ж моя робота, Кіану, — відповіла дівчина. — Я твої очі й вуха. Тому й знаю навіть те, про що ти ще не здогадуєшся.

— Щастить мені з такою помічницею, — майже гордо сказав він. — А ще з такою норовистою, — підморгнув він, ніби нагадуючи, що бачить у ній не рівну собі жінку, а швидше вперту дівчинку.

— Ще б пак, — примружилася Тіффані. — Побачимось на яхті.

— Авжеж.

На цьому вони завершили розмову й розійшлися в різні боки вулиці.

Тіффані завжди жила спортом. У її тілі читалася сила й витривалість — стрункі ноги, рельєфні плечі, підтягнуті м’язи, які ніколи не сховаєш навіть під вільним одягом. З дитинства вона займалася стрільбою з лука й мала справжню славу найвлучнішої студентки в коледжі, адже рідко коли промахувалася по мішені. Її друзі жартували, що вона більше схожа на юного лучника, ніж на дівчину. І Тіффані згодом сама почала сприймати себе саме так — спортивною, прямолінійною, практичною. Але хіба це не робило її менш «жінкою»?