Те що в серці

     Невелика історія з життя, яка лишила великий шрам на душі...
   Мені тринадцять, за місяць буде моє чотирнадцяти річчя (як казав Шевченко:" Мені тринадцятий минало..."). 
Історія складається з невеликих сніжинок, що перетворюються в  справжнього сніговика. Одного зимового дня мої однокласниці запрошують мене до їхньої фан-групи одного відомого гурту. З кожним днем ми  починаємо все більше спілкуватися, знаходимо безліч спільних тем окрім музики. Ми стаємо справжніми подругами.  Місяць спілкуємось ні про що, але в той же час здається про все на світі. Так час доходить до мого дня народження. На той момент мені здається це таким важливим днем. Не знаю, тобі ЧОТИРНАДЦЯТЬ, як мені здавалось це такий цікавий вік. Тебе все складніше назвати маленькою дитиною. В тебе все життя попереду, все так цікаво, в тебе стільки планів, мрій... Але виявилось це все не так романтично як я собі малювала, та про це пізніше. Ось день мого народження, в школі як завжди свято ( по секрету народилась я шостого березня, так прям перед жіночим днем, тому найчастіше своє свято я святкувала на концертам до восьмого березня). Насправді, той день я досі дуже добре пам'ятаю. На вулиці був теплий весняний день, і ми без курточок на вулиці запускали паперові літачки, бігали на крильці біля школи як маленькі. Додому я поверталась щаслива, особливо мені тішив той факт что через декілька годин ми з подругами підемо гуляти. Я раділа, що вперше зможу відсвяткувати день народження не з родичами. Та з ними не вийшло б, батьки завжди зайняті і в той день працювали як в звичайний. Напевно десь дуже глибоко в душі я тоді трішечки засмутилась, що вони так легко мене відпустили хоч і не надовго. Можливо я хотіла щоб вони влаштували свято й запросили дядька з тіткою та моїх друзів. Але не дивлячись ні на що цей день я згадую тільки з теплотою, ну і можливо трішечки суму, що його не можна повторити. Хоча з прогулянкою теж було не все ідеально, я вдячна що в мене було таке свято. Ми зібрали в трьох і хотіли просто погуляти серед гарних краєвидах та поговорити про що завгодно. Але в якийсь момент до нас приєдналась велика компанія наших знайомих, ми веселились, але це було не те про що я мріяла. Між собою вони добре спілкувались, жартували і сміялись, згадували свої спільні моменти і планували нові, але в них не було мене. Звичайно тоді я не звернула на це уваги, а навіщо? Згодом мені набридло відчувати себе зайвою, і я попросила подруг піти. Це було правильне рішення, можливо я вчинила погано по відношенню до інших, але це моє свято і я хотіла його запам'ятати як щасливий день. І наступна частина такою і була, ми знайшли чудове місце де декілька годин слухали сучасні пісні й фотографувалися, ми розмовляли й сміялись. З того дня в мене залишилось безліч смішних світлин та відео, вони так і сіють тепло в моєму серці. 
Так, це був чудовий день, можлива не ідеальний та попри все цей день назавжди залишиться в історії мого життя. Зовсім інший бік, що це був єдиний раз коли ми гуляли утрьох. Далі почався всім відомий карантин.

Цей період життя змінив всіх. Цілими днями ми сиділи вдома. Іноді мені здається, що я досі в тій весні. Гарна погода, ніякого навчання. Двадцять чотири на сім ти займаєшся своїми справами,спілкуєшся з друзями, дивися відеоуроки і іноді виконуєш домашнє завдання. Я читала багато книг, гуляла з улюбленою собакою та весь час переписувалась з подругою. Тоді пам'ятаю став дуже популярним тік ток. Зараз напевно вже не знайти людину яка не знає про цю соц мережу. Безліч танцювальних трендів, якісь історії з життя, розчинна кава, а ще руханка з Котом. Її тоді всі обговорювали. Цей період запам'ятався мені саме цим, дитяча безтурботність та щастя. Так звісно іноді було дуже страшно і сумно дізнаючись про смерть людей яких ти знала чи ті хто просто ввійшов в статистику. Ми постійно носили маску ( хоча зізнаюсь, я її не міняла кожні три години, вона зі мною була з перших днів) та жахались статистики. 
Я пам'ятаю як готувала млинці та розмовляла з подругою по телефону. З балкона в кухню пробивалися теплі весняні промені сонця. Ми обговорювали прочитану книгу, та збирались разом подивитися фільм.

В такі прості моменти ми розуміємо, що щасливі. Такою тобі була і я, але часи змінюються як і ми самі. Того року ми пішли до дев'ятого класу. Знову школа та все, що з нею пов'язано. Напевно цей рік був для мене самим дивним, місяць навчання місяць карантину і так по колу. Ми щасливі, це наші останні миті разом. Кожен розуміє, що так як було раніше більше не буде. Хтось залишиться в школі, хтось піде до коледжу чи просто змінить школу. Ми розійдемося по різних дорогах, але завжди будем пам'ятати ті дев'ять незабутніх років разом. Школа це взагалі дивне місце, коли ті щодня туди ходиш, щовечора робиш домашку ти хочеш щоб пошвидше було літо і так кожен рік. Але наступає той момент коли розумієш, що це останній рік. Тоді все змінюються (але всеодно робити дз бажання немає). Комусь хочеться змін, а хтось їх боїться. Ми люди і в кожного свої емоції. Ось наприклад те що я запам'ятала за цей рік так це як ми всим класом сварилися хто де буде сидіти. Як ми з подругою на уроці обговорювали новий кліп гурту чи якусь книжку. А можливо вирішували чи підемо погуляти сьогодні. Вона читала свої фанфіки та мангу, а я романи про кохання та детективи. Пам'ятаю як ми прикрашали клас до нового року. Намагаючись якось врятувати обірвані шпалери та ледь тримаючихся плакати. Ми клеїли повсюди дождик та мішуру навіть ялинку принесли.

Напевно ті моменти були останніми хвилинами коли я справді вірила в нашу дружбу. Потім все почала розсипатись як піщаний замок. Десь в середині лютого я помітила, що моя найкраща подруга все рідше звертає на мене увагу. Так ми сидимо за одною партою і постійно спілкуємось, але кожну перерву вона наче робить вигляд, що мене не існує. Тоді я подумала, що їй просто потрібно від мене відпочити, я їй набридла. Тому також почала віддалятися, так наше спілкування зійшло майже до нуля залишивши лише рідкі діалоги які стосувались навчання. Я добре пам'ятаю той день в кінці лютого коли ми посварились через здавалось дрібниці, я ревнувала її до нашої однокласниці і попросила не тікати від мене до неї кожну перерву. Вона здається не зрозуміла чому для мене це так важливо, а я не стала наполягати. Так якось ми і посварились, навіть вперше пішли додому різними дорогами. Потім були вихідні на яких ніхто з нас не написав перший, а за ними ще тиждень без єдиного слова одно одній. Вона тоді захворіла й не ходила до школи, а я дізнавалась про її стан через інших. Мені було неприємно, що віддалилась від мене. Можливо я була занадто емоційна, що докуряла їй тим, що не говорила мені коли йде гуляти з іншими, що довго не відповідає на мої повідомлення, що не звертає на мене уваги. Мені було прикро що все змінилося, я хотіла повернути те що було раніше. Але й миритись першою теж не хотіла, адже вважала що вина вона. Тоді в тій дівчині я не впізнавала свою подругу, людину яку знаю з візочка. Це мене лякало й засмучувала, тоді я не розуміла що з кожним днем від тої милої дівчинки залишається все менше.