ПОДОРОЖНІЙ МІЖ СВІТАМИ

1

У день, коли зорі мовчали,

А час згортався у власну тінь,

Я, подорожній між світами,

Звернув погляд до витоків.

Бо згадав я початок шляху —

Той, що зроджений у пітьмі,

Де була моя колиска

Серед порожнечі,

І перший учитель у темряві,

Якого не огорнула.

Я йшов без доріг, мов тінь,

Що не знає себе.

Але в глибині —

У самому серці пустоти —

Народився вогник:

Непомітний, крихкий,

Як подих першої весни.

І я пізнав:

Той вогник — моє світло,

Світло мого духа.

Я став на шлях,

Хоч і не знав, що чекає в кінці.

Зненацька розчинився морок —

І світ духів постав переді мною враз,

Немов царство потойбічне,

Форми плинні й мінливі,

Де все тече й зникає повсякчас.

Я прокинувся серед них і побачив,

Що простір сповнений істот,

Невидимих для звичного ока,

Але таких незаперечних,

Що творять та руйнують,

З'єднують і розлучають.

Світ цей обертався у вічному колі:

Розквіт — зів'янення.

Я бачив, як велич духу сягає зеніту,

А тоді тане,

Лишаючи по собі тишу,

Що є початком нового сходження.

Я з'явився там, мов блискавка

Серед ясного неба,

І зник, як вона —

Раптово й неминуче.

Та в душі моїй зосталося знання:

Коло не має кінця.

2

У час великої тиші,

Коли Космос дихав вітрами

Первісних снів,

В океані свідомості,

У гармонії,

Не затьмареній ні тінню,

Ні світлом,

Спалахнула Іскра.

Я був народжений на Землі —

Перлині серед зірок,

У світі, в якому вітри

Співають у гіллі дерев,

Де радість і біль

Переплітаються

В одвічному танку життя.

Світ смертних став моєю

Колискою другого народження.

Я пізнав радість першого дотику

І гіркоту прощання останнього.

Минав я кола часу —

Від перших кроків до останніх,

Від юності невинної до старості.

Та шлях мій — не лише людський.

Я йшов із темряви у світло,

Із невидимого,

Із духів — до ясного дня.

І нині я відаю:

Мій шлях —

Це шлях самого Всесвіту,

Що творить себе знов і знов

У пульсі народжень,

У битві з небуттям.

Скільки разів я падав —

І знов здіймався?

Скільки разів забував ім’я своє —

Щоб згадати його

В новому втіленні?

Скільки разів у мені

Народжувались цілі світи

І згорали,

Залишаючи лише попіл пам’яті?

Нині я складаю подяку

Зорям і сонцям,

Серцям, що любили,

І очам, що прощали.

Нехай мої слова линуть

До тих, хто ще шукає,

Хто спотикається —

Та не падає.

Бо у Великому Танку Буття

Немає кінця —

Лише вічне продовження,

І кожен —

Нота в Симфонії Творення.

3

У дні сучасності тривожні

Є щось із прадавнього світу.

Хоча камінь мовчить,

І пил тисячоліть

Ховає під собою пам’ять забуту —

Стоїть Вежа,

Немов проклята мить.

Сторіччя линуть водоспадом,

А Вежа — нерушна й сувора —

Стоїть,

Зберігаючи прадавню Дію,

Закуту в мовчанні тисячоліть,

Чекаючи на того,

Хто прийде збагнути.

Колись вона зросла не з гордині,

А з прагнення духу торкнутись зірок,

Звести шлях до єднання людини

І неба...

Та час пройшов.

І люди відвернулись.

І замість храму —

Темниця й жах.

Плазуни й тіні у залах оселились,

Цербер став сторожем

У підземних шатах,

І забуття вкриває пам’ять

Темним покровом.

Та ось стає голос нової надії,

Що в серці шукача зродився не сам.

Не в камені — сила,

А у волі людини.

Світло — в тих,

Хто вірить зіркам.

Я бачу майбутнє

В дев’ятнадцяти храмах —

Де мудреці й творці,

Не потвори страшні.

Там пророки й майстри

У величних залах

Відкривають шляхи до мети.

Не відчаю в’язні,

А носії прозріння

Збирають знання із космічних глибин.

У серцях їх палає нове насіння,

Що світить крізь темряву давніх руїн.

Бо камінь холодний не має значення —

Лише воля людська творить дива.

Тож ось послання з нової епохи,

Там сила не в примусі,

А в мудрості дій.

В майбутнє коридорами

Йдуть не страхи з тривогами,

А віщі пророки

Й майстри світлих мрій.

Нехай же споруда знов стає храмом!

Хай дух, що дрімає, не буде крамом,

А серцем воскресне — величним, прозорим.

О люди! Пора прокидатись!

Шлях вежі — це шлях крізь себе самого.

Хто сміло ступає — відкриє безмірність.

Чому дев'ятнадцять, спитав подорожній?

І як споруда велична, світанок первісний,

Під землю потрапила,

В темряву й тінь?

Слухай же слова, хто мовить серцем,

Розповідь ця — не про камінь чи цеглу,

А про душу самої Землі, її сутність святу.

Бо Земля, як і ми, має видиме тіло,

Живе й всеосяжне під небесними шатами.

Та має й інше — приховане від погляду,

Прозоре для мудрих, невловиме для всіх.

Дух древній — простір особливий,

Матерія щільно стиснута в ядро.

Сили космічні на мить застигли.

Дев'ятнадцять міліметрів — дев'ятнадцять поверхів,

А нижче — порожнеча, ніщо, забуття...

І от — стоїть Вежа.

Не в видимім світлі,

А в глибинах застиглого Духа Землі.

Вгору ж здіймається душа безмежно,

Ні мірки, ні числа,

Лиш погляд поета сягає височин.