Розділ 3. Алмати починається з аеропорту. І з проблем в аеропорту

Казахстан - одна з найбільших країн світу, його площа більша за площу України в 4,5 рази. На емоційному рівні це розумієш, коли пролітаєш над країною із заходу на схід. Від східного, казахстанського берега Каспійського моря до Алмати майже 2 тисячі кілометрів. І це третина всієї відстані, яку пролітає аеробус «Люфтганза» за маршрутом Франкфурт-Алмати. Ще 1600 кілометрів літак летить над країнами Європи: Німеччиною, Австрією, Чехією, Угорщиною та Румунією. Решта – над Чорним і Каспійським морями і над Кавказом.

А ось міжнародний аеропорт Алмати зовсім невеликий. І в залі реєстрації, в який я потрапив після паспортного контролю, було надто багатолюдно. Незважаючи на досить пізній час, бо мій літак прилетів близько другої години ночі.

Мене ж у ніч прильоту чекали й інші проблеми. Всупереч описам аеропорту, які я прочитав в Інтернеті ще в Києві, і в яких стверджувалося, що в аеропорту Алмати є загальнодоступний Wi-Fi, мій телефон такої мережі не знаходив. Місцевої валюти у мене не було, а на телефонному рахунку не вистачало коштів, щоб підключити роумінг у Казахстані. Підключення якого у оператора «Водафон» коштує 250 грн. Тож у мене виникла типова для туристів проблема - як дістатися з аеропорту до готелю.

Ще в Києві я завантажив у телефон застосунок «Uber», розраховуючи викликати таксі цієї служби та розрахуватися за проїзд авансовим переказом з картки. Але за відсутності зв'язку користуватися застосунком було неможливо.

Я вийшов з будівлі аеропорту на стоянку таксі, розраховуючи побачити машину служби «Uber» і домовитися про проїзд із переказом грошей з картки, наприклад, у готелі. Але машин з написом «Uber» не було, проте було багато автомобілів служби «Яндекс-таксі». Це найпопулярніше таксі в Алмати. Але колеги мене попереджали, що безготівкові платежі у цій службі прив'язані до російських платіжних карток. Перераховувати на які гроші з моєї картки зовсім не хотілося. Адже мені ще повертатися в Україну, до моєї рідною СБУ.

Біля виходу з терміналу стояв молодий чоловік слов'янської зовнішності з плакатом у руках, який чекав на когось із літака. Він розповів, що «Uber» нібито припинив роботу в Алмати та передав бізнес «Яндекс-таксі». Він же порадив скористатися послугами «Блакитного таксі», диспетчер якого сиділа за столом біля виходу з будівлі недалеко від нас. Сказав, що це недорого.

Молодий чоловік був неправий двічі. Насправді служба «Uber» продовжувала працювати в Алмати, але на її автомобілях немає вказівки на цю службу. Поревозять пасажирів автомобілі, що належать водіям, а «Uber» надає їм франшизу та послуги диспетчера.

Поїздка на таксі «Blue Sky Taxi» виявилася досить дорогою - приблизно в 5 разів дорожче, ніж середня ціна проїзду на тому ж «Uber». Хоча й суттєво комфортнішою, оскільки їхав я електромобілем «Тесла», який вела досить гарна та інтелігентна молода жінка, котра ненав'язливо провела «лікнеп» для туриста. У тому числі, запропонувала якось з'їздити на її таксі на гірськолижний курорт «Шимбулак».

На Інтернет-сайті служби «Blue Sky Taxi» визнають, що їхні послуги недешеві, але пропонують своїм клієнтам вкладатися в захист екології Алмати. І їздити на їхніх електромобілях, а не машинами з двигунами внутрішнього згоряння. До речі, лише автомобілі цієї служби таксі пропускають на Шимбулак.

З диспетчером «Blue Sky Taxi» я домовився про оплату поїздку готівковими євро.

Вдруге до міжнародного аеропорту Алмати я приїхав на таксі «Uber» за тиждень, коли відлітав назад до Франкфурта. І знову був здивований тіснотою та багатолюдністю. У залі очікування місць для сидіння явно було недостатньо, і багато пасажирів чекали посадки на свої рейси стоячи. Або сидячи на валізах або просто на підлозі.

На першому поверсі аеропорту був апарат для друку посадкових талонів, але він не працював. Я вже мав досвід, як пройти на посадку, скануючи штрих-код електронного посадкового талона з екрана смартфона. Ось тільки сканерів там я не побачив. І при вході в зону контролю безпеки, і при посадці в літак працівники аеропорту брали мій телефон і спантеличено крутили в руках. Їм явно було незвично, що тут нічого не можна було відірвати, як від паперового талону. Але пропускали.

Дивно, але під час огляду ручної поклажі служба безпеки не звернула уваги на пляшечку з водою, якою мене «на дорогу» забезпечили у готелі. Її відібрали вже в аеропорту Франкфурта.