Розділ 1. Початок подорожі був не дуже комфортним

До 2014 року з Києва до Астани (колишній Цілиноград) ходив поїзд. І я їм кілька разів їздив – з Києва до Куп'янська. Коли не міг купити квиток до Лисичанська. А до 2022 року до Алмати можна було дістатися літаком з Борисполя. З 24 лютого 2022 року небо над Україною для цивільних літаків закрили, і Казахстан «став далі» від Києва ще на 2 тис. км. І летіти мені довелося з пересадкою, за маршрутом Варшава – Франкфурт на Майні – Алмати. Квитки були досить дорогими, майже 40 тис. грн. у дві сторони. І це економ-клас, без багажу. З ручною поклажею. Яка у літаках "Люфтганза" не більше 8 кг. І розміром не більше 54 х 40 х 23 см.

Мій літак у Франкфурт вилітав із Варшави о 7 ранку, тож до аеропорту імені Фредерика Шопена мені потрібно було дістатися не пізніше, ніж о 5 ранку. А єдиний поїзд, який їде до Варшави з України, прибуває туди о 10:12. Тобто майже за добу до відправлення літака. Ні справ, ні знайомих у Варшаві в мене не було, і зайняти там стільки часу не було чим. Та й загальний час у дорозі у разі поїздки поїздом зростав до 2,5 діб.

І я вирішив їхати автобусом безпосередньо до аеропорту. Це дорожче, ніж їхати автобусом із Києва до автовокзалу Варшава-Заходня, але у цього варіанта є важлива перевага – не треба їхати вночі Варшавою у громадському транспорті. З поганим знанням англійської та з повним незнанням польської.

Квиток купив заздалегідь через сервіс «Бусфор», яким користуюсь багато років. Мій автобус мав вирушити з автовокзалу «Київ» (район залізничного вокзалу) о 6:30 та прибути до аеропорту о 23:00.

З весни 2022 року Польща стала для українців справжнім «вікном у Європу». Крім того, що країна прийняла приблизно 1,6 млн біженців з України, вона стала основним транзитним коридором на шляху до Німеччини, Франції, Іспанії, Великобританії, Нідерландів, країн Скандинавського півострова та Прибалтики. І навіть до Росії. Щомісяця кордон Польщі перетинали сотні тисяч українців. А першого місяця – мільйони. Ці мільйони їхали чи легковими автомобілями, чи автобусами. І переважно автобусами, які здійснювали нерегулярні перевезення. Їх не було у розкладах автовокзалів, а місця на них бронювалися за телефоном чи через месенджери. І вирушали вони практично з усіх великих міст України.

Ці автобуси хоч і були європейського класу, але найчастіше старі, виведені з експлуатації європейськими перевізниками. Після чого й потрапили до України. А нові їхні власники додатково мінімізували витрати на комфорт для пасажирів.

Через рік після початку війни багато автобусів, які навесні 2022 року виконували нерегулярні перевезення, почали здійснювати перевезення формально регулярні. Але за правилами українського бізнесу. Це коли офіційне підприємство-перевізник не є власником машин і виконує лише касові та диспетчерські функції, а рухомий склад формально орендує у приватних власників. Легалізуючи в такий спосіб їхню роботу. Ці приватні власники самі здійснюють перевезення – особисто або використовуючи найнятих водіїв. Тарифи на такі автобусні рейси цілком європейського рівня, а ось сервіс…

Моє перше знайомство з «Ай тревел бус», яке (як перевізник) було вказано в квитку, справило позитивне враження: напередодні поїздки мені зателефонувала її представник і повідомила номер автобуса та номер платформи, на якій буде проводитися посадка.

На жаль, на цьому позитив закінчився. Автобус запізнився на посадку на 15 хвилин, і я дзвонив у «Ай тревел бус», з'ясовував, чи він буде? Нарешті автобус із номером, який мені повідомили напередодні, під'їхав до вказаної платформи. Водій відкрив багажники з обох сторін, і на цьому його інтерес до пасажирів був вичерпаний. Хто і що ставив у багажники, хто заходив до автобуса, його мало цікавило. Квитки на вході не перевірялися, а наявність пасажирів водій підрахував по головах. Я підійшов до нього уточнити, чи на свій рейс сів, але він на квиток навіть не глянув. Перепитав:

- Ви від перевізника...

– Ні. У мене квиток від «Ай тревел бус».

- Тут пасажири від трьох компаній, - махнув він рукою.

На цьому наш діалог закінчився.

Потім з’ясувалося, що автобус їде не до Варшави, а до Зеленої Гури. Водій у автобусі, до речі, був один. В ньому було заповнено менше половини місць.

Не доїжджаючи кілометрів 30 до Рівного, автобус почав втрачати швидкість і, нарешті, зупинився на автобусній зупинці біля якогось села. Метрах за 20 від зупинки була дерев'яна будка туалету типу ч/ж, водій відчинив двері та запропонував бажаючим ним скористуватися. Справжню причину зупинки пояснювати не став, але вона була очевидною: з моторного відсіку валила пара, а на асфальті утворилася велика калюжа помаранчевого тосолу. «Закипів» двигун. Декілька пасажирів, що їхали, як і я, в аеропорт, почали дзвонити своїм перевізникам і з'ясовувати, чи зможуть дістатися туди на свій рейс, якщо автобус далі не поїде.

Але водієві хвилин за 20 вдалося усунути несправність, потім він приніс від найближчого сільського будинку та залив у радіатор 2 відра води. Автобус продовжив поїздку та приблизно о 14:30 прибув на площу вперед львівським залізничним вокзалом. Тут мене (у тому числі) пересадили в інший автобус, який мав їхати до Щецина через Варшаву. А перший автобус з пасажирами, що залишилися (і додатково сіли), поїхав у бік Кракова й Вроцлава. Хоча, за моєю оцінкою, після заливання замість тосолу колодязної води його навряд чи можна було вважати справним.

Другий автобус був дещо комфортнішим: тут був Wi-Fi (який включили після перетину кордону) та розетки для підзарядки телефонів. В автобусі було два водії, які на пасажирів звертали більше уваги. У тому числі, при розміщенні та видачі багажу. Пасажирів, як і у першому автобусі, було небагато, і я знову їхав на сидінні один.