22-23 Глава

Глава 22

 Для Луї ніч тривала вічність. Сон ніяк не клеївся. В голову лізли шматочки спогадів, наче згублені фрагменти пазлів. Хоч який уривок не спаде на думку, коли не заплющить повіки, всюди її смарагдові очі. Голова вже йде обертом. Все ж, зранку під спів жайворонків Луї заснув. Снилося йому щось дуже нестерпне і страшне. Наче стоїть сам біля дзвонів, навколо тиша. Жодної душі, тільки дзвін і він. Як тільки хлопець підняв голову, перед ним відкрилося безмежне, голубе глибоке небо, без жодної хмаринки. Далі різке падіння, і він на зеленій траві, серед порожнього поля. За Луї починає гнатися поліцейський, він біжить, але наче стоїть на місці. Різко виривається, а сон обривається дзвінком будильника, який віщає про те, що вже за кілька годин буде зустріч з Нею.. Або і не буде.. Хлопчина хапнувся за шмат записки, жадібно розгорнув і побачив одне слово, і це був пункт призначення, де вони зустрінуться.

 Пролунав такий величний і дзвінкий гуркіт від ударів всередині Еммануїла. Що означало рівно середину дня. Нервові скреготіння кігтями по шкірі, залишали свіжопочервонілі шрами, які згодом перетворяться у маленькі, ледь помітні синці.

— Чорт візьми, де ж вона.. — хлопчина замовк, — може з нею щось трапилося?

Однак серце і голова одразу відкинули ці сумніви. Наче відчував її дихання. «Все добре», — сотень разів пробовкував хлопчина.

 Луї ніколи ні за що так не переймався, як, власне і Еммі до того. Жив на крадені гроші, під’їдав недоїдки в ресторані у ролі офіціанта, спав, коли хотів і де хотів. Минали дні і ночі, а постіль юнака у будинку, де він залишив самотню тітоньку — схолодніла. Його вигинів вже давно не було видно, просте, пряме безрельєфне ліжко, наче щойно з магазину. Ідеально прибраний одяг у шафі та комоді навпроти, а ще відсутність робочого столу, ну ж бо, він не вчиться, навіщо йому витрачати гроші на якийсь там «стіл», як казав Луї: «мотлох, та й годі!».

 Безперервні гулянки з друзями, заборонений для його віку алкоголь, а інколи навіть і важчі речовини. Це все показувало безтурботність хлопця, те, що його життя котилося коту під хвіст, якщо не гірше. Та й сам кіт був би в шоці.

 Годинник пробив рівно дванадцяту, а обраниці досі немає.

 Від самого ранку дівчатам вже не щастило, наче ця автобусна подорож була проклята самим Дияволом. Підозріло висока швидкість бусику, який ледь її витримував, штовхала машину з боку на бік, ніби качелі. Собака, яка ледь не потрапила під машину. Та й врешті насамкінець довгі затори, майже на в’їзді у місто. Як тільки шлях звільнився, буцімто все чисто і гарно, трапилося непередбачуване. Через високу швидкість водій не справився з управлінням. Автобус знесло на узбіччя. У пасажирів, чи то від страху, чи від удару аж заніміли кінцівки.

 Шматки скла розлетілися по полю. Уламки авто злягли поряд.

                                                   ************************

Минула понад година, а дівчини ніде немає. Луї взяв рюкзак і рушив до виходу з будівлі.

— Який я дурень… —Прошепотів Луї.

— Ну щось в цьому є! — втомленим, але щасливим голосом мовила Еммі.

 Луї довго стояв спиною до подруги. Хлопець замислився, чи не здалося йому, що позаду стоїть Еммі. Ще мить і він жбурнув рюкзак і кинувся до дівчини. Схопив на руки, міцно обійняв і заплющив очі, щоб відчути квітковий запах її волосся, та промацати м’якість її щічок.

— Пробач, Еммі.. Пробач…

 За годину до того:

  На щастя, ніхто не постраждав. Бусик приземлився у фосу, могло бути і гірше. Еммі та Лінет, не гаючи ані хвилини, вирвалися з покаліченої залізки і побігли до міста, зловивши машину добрих незнайомців по дорозі.

 Тільки залишилася одна подряпина на плечах у Еммі, її власне, залишив шматок скла, який відділився від вікна біля якого сиділа школярка. Еммі настільки переймалася про те, чи встигне до друга, що геть перестала відчувати пекучий біль в шиї. Така маленька подряпина, а так огидно болить.

— Що це? — Луї забрав руку з плеча Еммі.

На пальцях у хлопця залишилися краплі крові подруги.

— Це надто довга історія, поки будемо йти до медпункту, розкажу…Все…

 Глава 23

 Минув перший рік, другий, а за тим і третій. Батьки Еммі врешті погодилися на її навчання у Парижі. Вже за рік дівчинка опанувала мову і по закінченню школи музики вступила до вищого закладу, де поглиблено вивчала основи вокалу. Музичний інструмент, який припав їй до душі — піаніно, фортепіано та схожі. Ті знаряддя, які характеризувала її своєю порядковістю, але водночас різкістю та хаосом. У ній пересікалися всі клавіші, починаючи від лагідних, мінорних, ласкавих та світлих, до бунтарських суворих та рішучих.

 Лінет вступила до омріяної академії, та отримала перші успіхи у малюванні, працювала зранку до ночі, ходила така ж брудна у фарбі, як і вчив Рафаель. Мріяла і працювала, працювала і мріяла. Відвідала багато країн, і у кожному куточку світу була написана щонайменше одна картина, затамовуючого подих пейзажу.

 Лінет рушила додому, у Лондон, щоб завершити давно забуті справи, та взяти курс назад до Венеції.

 У Лондонському аеропорті геть нічого не змінилося від минулого разу. Така ж купка гармидерних, незрозумілих та сірих, загублених людей. Та десь там, серед натовпу, який наче спеціально розсунувся перед студенткою в два боки, промінчик світла з-за скляної стелі впав на стареньку тітоньку.

— Таке знайоме обличчя у неї.. — Лінет замислилася, де ж раніше, вона могла її зустрічати..

 Жіночка обіймала дорослого чоловіка, значно молодшого за неї, та турботливо оглядала його піксельну темно-зелену військову форму. Обмацуючи кожен сантиметр уніформи, бабуся намагалася переконатися в тому, що це не сон. За купою шевронів та синьо-жовтим прапором ховався надзвичайно привабливий, кароокий чоловік. Очі його були чистішими, аніж до того, як він побачив жахи, однак молили вони забути про них. Страх, тривога, мука, але радість та щастя змішалися у танку в цьому загубленому погляді.