20-21 Глава

Глава 20

Лінет встала з першим промінням східного сонця, і не витрачаючи ані хвилини побігла до берегів, звідки бризкала крижана вода, відбиваючи блиски раннього сонця на білосніжне обличчя студентки. Іній, який не зовсім був притаманний, теплій, на перший погляд весні, вкрив тропічні дерева та де-не-де групки зелені. Колона з гондолами колихалася зі сторони в сторону, вони маячилися, це так заспокоювало. На зап’ястях рук залишилися сліди від кайданів, які на себе лікарка приміряла ще вчора, але їй було байдуже, вона не звертала уваги на фіолетово-холодного кольору синці. Сьогодні є, завтра немає, яка різниця. Чому Лінет туди так бігла? Бо вона відчувала усередині себе, що там хтось на неї чекає, що потрібно поспішати, і якщо вона ще мить завагається — все рухне, наче ненадійна піраміда з льодяників, ніби вона втратить шанс побачити його.. Того, хто вилікував душу, промовивши кілька слів, 90 відсотків з яких були жарти. У кожному жарті, є доля жарту, чи не так? Так-от, не перериваємося від головного. Оглядаючись навколо, як ошпарена, Лінет так і не зрозуміла, що їй варто шукати і що вона там забула взагалі. Студентка медичного старанно оглядала пейзаж, який відкрився перед нею.

—Хм… — задумалася дівчина, — а я й ніколи не помічала, що навколо така краса. Наче перед носом, а побачила тільки зараз…

 Лінет стало аж кепсько через це…Ну аякже, а ви уявіть, що ви заснули на років так приблизно 25,враховуючи факт, що вам 25, і проснулися тільки вчора десь на острові, де катували людей, і ще й біля храму. Не просто так кажуть, що для того, щоб зрозуміти наскільки наше життя коротке, треба згадати, коли ти почав дійсно жити.

Просидівши кілька годин на березі біля гондол, та роздумуючи про все, що трапилося, дівчина вмить встала та істерично ринула на пошуки чогось.

Лінет забігла в магазин, купила альбом, акрилові фарби, пензлі і ринула до раніше згаданого місця.

Лінет забула про те, що одягла улюблене плаття, за яким так трепетно турбувалася, щоб не дай Бог його не замурзати, та ще й фарбами. Лін розкрила барвисті склянки з акрилом, розгорнула альбом і просто малювала від душі, те, що бачила, вкладаючи туди нуль думок, тільки задоволення.

Вмить, мобілка задзеленчала. Там писало ім’я кураторки спеціальності, де власне, Лінет навчається… Навчалася... Ой… не будемо забігати наперед.

Лін кинула слухавку, вимкнула мобілку і занурила пензля в яскраво-жовту фарбу, бо це її чорт візьми улюблений колір і тепер вона це знає.

Лінет почула дивні звуки, які видавалися з-під води.

— Риби навчилися говорити? Вже настільки в мене не всі дома?

Проте там було те, що вона найбільше чекала, і те, кого найбільше кохала.

— Мій талант тепер твій. — прошепотів він і зник у легкому тумані.

Самотня сльоза просковзила вздовж зарум’янілої від морозу щоки.

— Чому щасливі миті такі короткі, а муки забирають роки?

Однак Лінет не поспішала розчаровуватися: вона відчувала його, знала, що він завжди поряд і все чує.

З кожною хвилиною на полотні все більше провиднювався чіткий краєвид острову неподалік… Острову Повелья. Кожна шпиця та деревце. Навколо острову вітер розганяв хвилі, а гондоли вирували.

— Чорт! Сестра! Еммі!

Як тільки Лінет оговталася та згадала про сестру, то не втрачаючи ані хвилини, схопилася за телефон, щоб подзвонити у поліцію, однак залізяка гламурного кольору розрядилася.

— І що тепер? Напевне, це кінець.. І що я скажу батькам?

Лін опустила голову, в яку за кілька миттєвостей завітала геть непогана думка. Дівчина побігла до найближчого кафе, щоб зарядити телефон, однак тепер не для того, щоб дзвонити у поліцію. У Лінет назрів план.

Мобілка заряджена, шлунок набитий смачною вечерею, тож час замовляти квитки до…

Еммі довго дивилася у вічі Луї. Очі так яскраво блищали, наче просили: «Ну-ну! Ну скажи мені щось ще, я хочу чути твій голос, благаю, тільки не мовчи».

— Інколи, ми страждаємо від того, що придумаємо образ та в нього закохуємось, а інколи від того, що не дозволяємо собі цього ж робити, інколи від того, що весь час себе утримуємо від помилок та навіть спроб, вагаючись ошпаритись, інколи це доходить до абсурду, і самі ж не помічаємо того, як марнуємо час, якого і так залишилося небагато. Можливо, я буду жаліти про це, однак, я більше жалітиму за те, що не зробила, аніж про те, що вже спробувала. Я ніколи не хотіла жити стереотипами, завжди від них тікала. Бач, як воно виходить, тікаєш-тікаєш від того, що боїшся, і врешті опиняєшся там, де твій страх. Я так була занурена в собі і в своїх «хочу» , що геть забула про те, що в людей є свої проблеми і вони — це наслідок певних подій у їхньому житті. Не завжди ми собі подобаємося, але ж ніхто не позбавляє шансу стати таким, яким ти дійсно хочеш бути.

—Ти пробачаєш мені? — Луї здивовано поглянув на Еммі.

—Так, і ти пробач.

Луї кинувся до Еммі в обійми та торкався кожного пасма волосся дівчини.

— Але в мене є ще незавершені справи, тож я маю їхати.

— Куди? Ні, стій, зачекай. — Луї впав у відчай.

— Слухай, я повернуся, і ми зустрінемося тут. — Еммі дістала шмат листка, щось написала там, згорнула його і перев’язала рожевою стрічкою, яку відірвала від свого рюкзака. — розкрий це завтра по обіді.

Еммі не лишила Луї ані секунди, щоб подумати чи щось сказати, школярка побігла у невідомому напрямку.

Глава 21

 Річка Майн, прозора як сльоза дитини поглинала в себе вогні міста. Це не була пожежа, скоріше маленький Нью-Йорк у серці Європи. Сотні висоток, які вражали своєю величчю і одним виглядом проговорювали «Ми — центр усього сущого», принаймні так могло здатися, коли глянеш на них. Будиночки фермерського середньовічного стилю вражали своєю простотою. Певне, в цьому і була їх фішка. Мости над річкою поєднували не просто береги, а дві сторони міста, наче скрепки у зошиті, які намагалися втримати дві сторінки до купи.