18-19 Глава

Глава 18

Еммі звісила ноги, скрючилася і сперлася руками на коліна. Повисша голова на плечах бленталася зі сторони в сторону, намагаючись не заснути. Все ж, втративши самоконтроль, Еммі лягла на лавку і вже за кілька секунд бачила яскраві сни.

Різкі потрушування тіла розбудили підлітка.

— Мааамоо..  в мене вихідний.. — щось абсурдне говорила Еммі.

— Вставай,  соню, все життя так проспиш.

 Очі привідкрилися і побачили те, що найбільше хотіли і не хотіли бачити водночас.

— Геть звідси! Крадій! Брехун! —  Еммі розмахувала руками та била долонями в груди хлопця.

— Ойойой, ну це ти вже «завелась». Ти завжди така агресивна зранку? — говорив Луї, потираючи потилицю.

— Я не жартую, Луї! Віддай мій браслет! Негайно!

— Стоп.. Зачекай, який браслет? Он цей? — Луї підняв палець на якому висів золотистий шматок металу вкритий дрібними діамантами.

Еммі застовбіла: «То він прийшов сюди, щоб віддати мою ж річ, і зробити з себе героя? Наче, дивися, який я добрий і змінився! Забрав твій же браслет, приніс його, і чекаю, поки ти впадеш до моїх ніг з благаннями та вибаченнями! Еге ж! Ще б пак, так і зроблю, любий! Тільки навпаки!»

Еммі вирвала прикрасу і промовила наступне:

— Тобто, ти думаєш, що вернувши те, що ти ж і вкрав для іншої особи, тебе врятує від відповідальності та поверне довіру?

— Що? Еммі, я нічого не розумію.

— Звичайно, так, всі ви вічно нічого не розумієте!

— Еммі, я знайшов твій браслет біля входу в бар, де ми вчора виступали. Я не розумію про що ти говориш. Я підібрав його, і продовжив шукати тебе. Так, єдине, що я дійсно розумію та визнаю, це те, що мовчав про своє минуле та звички. Але хіба б ти звернула увагу на вуличного злодюгу? Пішла б на перекір вподобанням батьків, чи своїм принципам? Та ні. Якби я тобі одразу ж сказав, що я ніхто і нічого не маю, ми б не пережили те, що врешті вже пережили. Розумієш?

Очі Луї переповнилися страхом та невідомими для нього емоціями, які створювали пустку усередині, таку ж пустку, з якою сюди приїхала Еммі. Діра, яка повільно засмоктувала думки та їх залишки.

— А якже твої «подружки»? Га? Одній з яких, власне ти і подарував мій браслет.. — Еммі затихла, намагаючись зробити картинку у голові «чіткішою». Дівчина сама вкрилася сумнівами щодо того, що говорила раніше.

— Ем.. Еммі.. У неї не такий.. Та ручна прикраса — це шмат пластику, який я «свиснув» в автобусі.

Незручна тиша змусила Еммі зарум’янітися та опустити погляд. Луї припідняв підборідок подруги і промовив:

— Слухай, я реально винен, і я це щиро визнаю. Я знаю, мої слова не будуть мати жодної ваги, важливі — дії. Зрозумій, наші з тобою розмови.. — Луї затих підбираючи слова, — вибач, я не красномовний, але, — Луї продовжив, — з тобою я відчув спокій. Відчуття того, що я не маю бути іншим. Тільки біля тебе я знайшов справжнього себе, чуєш? До того, уяви, до того я не розумів, що мені подобається так довго спілкуватися на різні теми. Я не знав, що вмію співчувати чи відчувати всередині.. таке щось дивне..

— Тепло..

— Так, наче щось гріє усередині. Я не знав, що чиїсь очі можуть стати гіпнозом для мене, дзеркалом моїх досягнень та гріхів. Саме тому я так боюся у них дивитися, але так хочу. Я ладен відмовитися від всього та всіх, ламати голову, витратити останні кошти, на хоча б ще одну зустріч з тобою. Я не вартий тебе, але ти мене навчила бути собою, та не залежати від маски, яка була вшита у шкіру металевими скобками у вигляді слів : «такі як ти не змінюються», «та ти і гроша не вартий», «зігниєш, як твій батько», і схоже. Я зрозумію, якщо ти перестанеш зі мною спілкуватися, і це собі я ніколи не пробачу. Однак, повір, я тебе не відпущу, як би це страшно не звучало, не відпущу до того часу, поки ти сама щиро цього не захочеш.

— Тепер ти в нормальному стані.

— Що?

— Антуан де Сент-Екзюпері казав, те, що ми відчуваємо, коли закохані і є нашим нормальним станом. Кохання вказує людині на те, якою вона має бути. Бог — це і є любов, Бог є в нас. Можливо, це і є сенс життя?

— Що буде, якщо пропаде любов?

— А що буде з лампочкою, якщо зникне струм?

— Нічого, вона не світитиме.

— Тож, байдуже, чи є ця клята лампочка, якщо там немає струму. Світ зійде з розуму, буде жорстокість, насильство, страх.

— А хіба це не є?

— Так, є, саме тому треба кохати. — Посміхнулася дівчина.

Глава 19

Чоловіча рука занирнула у воду, закриваючи місячні промені, які пробивали темряву під водою. Схопивши напівживе тіло дівчини, він смикнув догори та витяг її на сушу.

Студентка задихаючись намагалася промовити хоча б слово, однак вода у легенях заважала. Викашлявши залишки рідини, Лінет сіла на коліна і почала розглядати місцевість.

Шматок землі вкритий де-не-де в’ялою травою, яка ледь-ледь прозирала з-під жорсткої та грубої глини. Грунт був настільки неприємний та твердий, що безжалісно обдирав коліна дівчини, які сперлися на нього.

Дедалі більше студентка роззиралася, тим страшніше ставало. На острові, куди доля привела Лінет, забирав на себе всю увагу величезний та старовинний замок. З гострим, наче шпиця баштою, до якої приєднані старезні, але досить акуратні будиночки. Це все утворювало довгу «змію», яка простягалася вздовж усього острову.

Запах, який був у повітрі не зрівняти ні з чим.. Цей важкий дух гнилості, тухлого яйця, чи то в’яленого м’яса упереміш із ще чимось неприємним, стискав і без того покалічені легені. Саме цей бридкий сморід викликав відчуття паніки, наче поряд щось страшне, наче це запах смерті або мук жертв, які повільно помирали не своєю смертю, далеко від дому, на самоті.

— Запах сірки.. — прохрипіла лікарка.

Дівчина піднялася і у повній темряві, де місяць підсвітлював зарослий бур’янами шлях, ринула до будівлі. Вхід до приміщення був відкритий. Єдине, що заважало туди пройти — це зацвілий диким виноградом прохід та прогнила від крові земля під ногами, яка з кожним кроком провалювалася, наче засмоктуючи в себе.