14-15 Глави

Глава 14

Рафаель шурхнув у напрямку до площі Сан Марко. Лінет линула за чоловіком, її щось тягнуло, наче магнітом.

По дорозі Рафаель купив дівчині великий хот-дог і каву.

— Не знала, що для щастя так мало потрібно! —  промовляла юначка з булкою у роті.

Рафаель підкидував великого пензля у руках і любувався Лінет. Його очі біля неї змінювалися, ставали іншими.

Рафаель привів дівчину до відкритої води, зупинився та ніжно торкнувся руки Лінет. Він довго дивився їй у вічі. Адже, ні вона, ні він, не хотіли відривати погляд.

Рафаель різко розвернувся, та динамічно почав проводити мініекскурсію.

— Хочеш покажу тобі Венецію?

— Ти вже показав якось, більше не хочу, дякую.

— Та ну, не будь така вперта. Венеція — це острів краси, який ховає страшне минуле, але від цього воно не стає гіршим, я б сказав, що навіть навпаки. — чоловік замовк і продовжив, — поглянь он на той будинок, бачиш?

— Так..

— А цей маленький міст, який поєднує ці дві будівлі?

— Так…Що це?

— Колись давно, це місце було в’язницею, а цей міст називають «Мостом в’язнів», тут переводили ув’язнених з одного будинку у інший.

— Яка ж ця архітектура красива, звичайно, якщо не внитрятися для чого це було зроблено.

— Колись і мене крізь нього переводили.

— Що? — очі Лінет стали скляними.

Рафаель помітно вкрився легким рум’янцем.

— Екскурсія, моя люба, екскурсія, на екскурсії був.

Рафаель потер потилицю і ринув вздовж берегу.

— Дивні в тебе жарти звичайно…

— Ходім за мною.

— Досить, я нікуди не пі…

Рафаель потягнув дівчину за руку під міст, та ринув у якийсь кам’яний лабіринт попереду.

— Знову твої приколи! Я вже втомилася!

Рафаель різко зупинився і спитав:

— Ти зрозуміла, хто ти?

— Так! Я ж не якась дурепа! Я студентка медичного університету! Лінет Пелтроу! Я хочу стати успішним лікарем!

— Ага…Не зрозуміла.. — чоловік скривив обличчя і додав:- Добре, давай по-іншому..А серце чому закрила від людей?

— Що за дурню ти говориш! І взагалі, залиш мене! Від тебе тільки проблеми! Мені сняться дивні сни! Я не помічаю, як проходить час! Ти втягуєш мене у проблеми!

— Справа не у часі, який летить, а у тому, як ти його проживаєш.

Лінет замовкла і продовжила:

— Серце..Я десь прочитала таку гарну фразу, яка не виходить мені з голови.. Серце.. "Серця, як квіти, — їх не можна відкрити силою, вони мають розкритися самі".

— Але квітка не забороняє собі цього робити. — відрізав Рафаель.

Рафаель посміхнувся і побіг вздовж коридору, до старих дверей, які вели у будівлю в’язнів. Відсунувши їх, перед дівчиною з’явився коврик з павутиння, який висів на старих давно забутих стінах.

— Нам тут не місце..

— Хто сказав?

— В мене погане передчуття.. Тут нікого немає, Рафаелю, прошу, пішли додому..

— А де твій дім?

— Чуєш, вимикай філософа, що за допит! Ти геть хворий, тобі треба лікуватися!

— І таке вже було! Але про це потім.

— Що?

Лінет запнулася і поглянула чоловікові у вічі. Між ними з’явилося останнє проміння, проміння згасаючого сонця.

Рафаель розчинився перед очима дівчини у золотому сяйві. Наступне, де Лінет проснулася, це у кайданах у цій в’язниці, а поряд сидів вже більш упізнаваний чоловік — Рафаель.

Він був у тому самому старому одязі художника в якому ходить щодня. Рафаель виривався з кайданів, наче лев з оков. За мить, туди, у закинуту всіма забутими в’язницю, увійшли італійські офіцери у пишних штанах, які нагадували шаровари з підвищеною талією, лаковими чоботами, які були вичищені настільки сильно, як і їхня ідеологія від інакодумних людей. У сірих піджаках, які ледь-ледь витримували мішок зрадливих медалей, який своєю вагою розривав жакет. Один з них поправив свій кашкет і промовив:

— Вас, Рафаелю Боссолі звинувачено у тероризмі та національній зраді за недотримання фашистської ідеології. Вам загрожує пожиттєве лікування у місцевій психіатричній лікарні на острові Повелья.

— Стійте, суд говорив, що я буду тільки ув’язнений, не йшла мова про лікарню! — Рафаель збліднів.

Всі на території Італії знали, для чого служить острів Повелья та його психіатрична лікарня, яка була спеціально відкрита у 1922 році для ізолювання інакодумців та для винищення місцевої еліти, яка була проти фашизму і не тільки. Однак про це пізніше.

— Ні..Ні.. Рафаелю! — кричала Лінет, вириваючись з кайданів, щоб врятувати чоловіка.

Дівчина була наче у бульбашці, її не чули та не звертали на неї ніякої уваги… А втім і вона чула звук, наче крізь воду, куди запхали голову. Наче її мурдував церковний дзвін у вухах.

Два офіцери звільнили Рафаеля, взяли під руку та почали виносити з в’язниці. Чоловік виривався, бився і щоб пришвидшити процес, представники влади вкололи йому заспокійливе.

Кайдани на руках Лінет розтанули, а вона ринула за чоловіком, якого вже саджали на човен, шлюпка прямувала до пункту призначення —  пункту смерті.

Студентка застрибнула на судно та схопилася за руку Рафаеля. Чоловік розвернувся та глянув на неї, міцно стиснувши долоню.

— Ти бачиш мене? — здивовано запитала Лінет.

Рафаель тихо кивнув, погладив кисть дівчини та розвернувся до офіцерів.

— На кого дивишся, шизофренику? — розсміявся офіцер.

— Та що ти дивуєшся, — відповів другий, — вся країна знає, що цей дурень хворий змалечку, його батько вбивця , а мати душевнохвора, він народжений зігнивати тут. А ми тобі в цьому допоможемо, — човен наповнився злісним сміхом над юнаком.

— Знаєш, а я за ним буду сумувати! — офіцер сперся на край човна, — це так було весело, різати йому руки, обличчя, знущатися з нього(це пояснює невеликий шрам на обличчі Рафаеля), — чоловік облизався, — ну нічого.. там.. там тобі зроблять, і шокову терапію, і зроблять з тебе людину.