12-13 Глави

Глава 12

— Поглянь он туди.. — хлопець вказував на Нотр-Дам-де-Парі.

— Ти показуєш на дзвони?

— Так, Собор Паризької Богоматері має два великі дзвони: «Еммануїл», що в перекладі: «Бог з нами», та позначає перше ім’я Христа, та «Марі». Звуки Еммануїла лунали лише на Великдень, або у дуже великі урочистості. Вже дуже багато часу у нього не б’ють дзвони. Хочу тебе туди повести.

— Але як ми туди потрапимо?

— Немає нічого неможливого, всі бар’єри в голові.

 Еммі йшла за Луї, наче її прив’язали мотузкою. Еммі не зводила очей з Луї, їй просто не хотілося. Для неї так було цікаво спостерігати за тим, як він йде вздовж вулиць Парижу з зосередженим обличчям, прокручуючи собі наступний план у голові. Їй подобалася його невпинність, безтурботність та легкість. Наче у цьому світі немає ніяких перешкод, єдина перешкода для себе — ти. Ніяких виправдань, сухі факти та сувора реальність. Еммі сама була такою, і завжди хотіла бути, попри те, що літала у хмарах, здається —непоєднувані речі, однак бажання жити на всю, виривалося з неї. Втім у ній ці риси не були так сильно розвинуті, як у Луї. Бо хоч не хоч, живучи в оточенні, де треба бути «ідеальним» і відповідати видуманим нормами, несвідомо та неабияк клали межі у голові, зруйнувати які було важкувато.

Еммі настільки ним захопилася, що перестала помічати деталі, на яких завжди акцентувала увагу до того. Зле це чи погано, вирішуйте самі. А все ж, це не має значення, бо сяк чи так всі ми трохи «Еммі».

Всупереч тому, що дівчина занурилася у хлопця з головою, усе-таки вона дещо помітила. А все починалося з того, що Луї запропонував зайти до кав’ярні, щоб пригостити дівчину «добрезною» на його думку філіжанкою кави. Наче нічого дивного, навіть романтично та пречудово, таких хлопців небагато залишилося. Однак..

Перетнувши поріг найдорожчої кав’ярні, хлопець вмить повеселішав.

— Луї, але ми ж не маємо стільки грошей.

— Ти може і ні, але за себе я нічого не казав.

Хлопчина посміхнувся, підморгнув та потягнув Еммі за собою.

Юнак обрав найдорожчу каву для дівчини, купивши їй шматочок тортика в дорогу, та звичайно ж, не обділив і себе традиційною випічкою.

Луї витягнув гаманець, щоб розрахуватися, але дещо в цьому шкіряному виробі змінилося. Не те щоб це сильно падало на очі, тільки його відтінок і схоже, матеріал.

— Луї, але ж він не тві…

Музикант перебив дівчину та почав розповідати щось на кшталт: «та ні, тобі здається» і нести якусь нісенітницю. Спочатку казав щось про музичний коледж, а потім завершив цей спектакль фразою : «поспішімо до дзвонів», наче вони кудись втечуть.

Підлітки вийшли і попрямували дорогою до храму, але Еммі не стрималася і більше не могла робити вигляд, наче нічого не відбулося.

— Ти поцупив чужий гаманець.. — ствердно сказала Еммі, принципово не дивлячись на хлопця.

— Тобі зда…

Не встиг він завершити думку, як Еммі перебила:

— Слухай, юначе, ти або кажеш мені правду, або це наше остання розмова і до дзвонів ти підеш сам.

Луї дійсно злякався. Взяв Еммі за руку, повів за кут та витягнув все що мав з кишень.

Там було все: і чужі гаманці, і сережки, і навіть дорогоцінний автентичний годинник. Очі дівчини завмерли, вона довго думала, що відповісти, але Луї її випередив.

— Це все я викрав у невинних людей.

— Навіщо?

— Не знаю.. Це якийсь адреналін..Мені подобається хапати нові емоції, я наче відчуваю, що на щось здібний.

— Хіба правильно так самостверджуватися?

— Справа не тільки в цьому.. Розумієш.. Я без цього не можу.. Це наче в моїй крові.

— Це все, що ти накрав?

— Не все, частину я продав, віддав, подарував друзям.

Запала тиша, яку все ж хлопець перервав:

— Розумієш, я ж мусив якось виживати. — пробував виправдатися хлопець,-тітка не має грошей, та ще й вся у боргах. Щось продав і їй допоміг, або сам поїв. Я не маю вибору.

— Але ж свого щастя на чужому горі не побудуєш.

— Ти маєш рацію, але я не можу по-іншому..

— Чому? Ти молодий хлопчина, заробляєш на музиці, можеш влаштуватися десь на підробіток.

— Ти думаєш, що я цього не робив чи не роблю? Ем.. Ти не розумієш, справа не тільки у грошах, а у тому, що я без цього не можу..Розумієш.. Це моя…

Хлопець затамував подих, стримуючи губи, щоб вони не сказали того, чого він так сильно не хотів, але все ж зробив це:

— Це моя залежність, Це.. Це справжній я…

— Справжнього тебе знає тільки Бог. Інколи ти сам себе не знаєш, не впізнаєш. Під шкірою, кров’ю та судинам заховане те справжнє, з чого все почалося. Воно притупилося під зовнішніми обставинами, під кров’ю та плоттю, воно заглушилося чужими думками та рієм інакодумців.

— І що ж це?

— Хіба ти не вловив? Луї, це твоя душа.

— А як мені її відчути повністю?

Ем замовкла. Підлітки мовчки йшли до дзвонів. Луї не поспішав дівчину. Школярка сказала ні слова до того часу, поки вони не дійшли до храму. Тінейджери увійшли туди під виглядом туристів, однак дзвони для них же були закриті. Луї заздалегідь знав план побудови всього Собору, і поки знайомі хлопця, які вже на нього чекали відволікали охорону та робітників, юнак схопив дівчину та потягнув до головного дзвону «Еммануїл».

Луї та Еммі сіли біля великої фігури у вигляді дзвону, звісили ноги, і поки їх не засікла охорона, Еммі промовила:

— Тобі сняться сни? — запитала Еммі.

— Інколи.

— І що ти відчуваєш під час сну?

— Не знаю.. Сон дуже динамічний, навіть не знаю як сказати, емоційний чи що. Уві сні я дуже сильно піддаюся справжнім емоціям, про які навіть і не підозрював, що вони оселилися всередині. Ніби це інша реальність, всесвіт.

— У сні зазвичай ми відчуваємо будь-які емоції наче: сум, тривогу, страх, радість — набагато сильніше та яскравіше, ніж у житті. Це нас лякає, бо все, що з нами трапляється вперше — невідомість, а саме її ми боїмося. Це природня захисна реакція людини. Так-от, ці емоції, це не видумка, це наша душа, розумієш? Тоді, ми відчуваємо її, з нею один на один, і можемо відчути на собі все глибше, сильніше. Це та мить, коли ти можеш відчути її. Не завжди, але досить часто так воно і є.