9-11 Глави

Глава 9

Арка у формі дуги почала повільно віддалятися від Лінет. Дівчина відчула смертельне сповільнення серцебиття, та притуплений дзвін у вухах,наче голову занурили у воду.

— Пані, вставайте,пані! — стурбовано,легенько б’ючи Лінет по обличчі пробує привести до тями один із перехожих.

— Її застрелили! Її вбили! — кричить у повний голос Лінет.

Очі дівчини були,наче у тумані, всі кольори райдуги змішалися у один, білий та тьмяні барви.

— Signora!Кого застрелити?Сіньйора!

                                                                                                                                                                                     Signora!—пані!

Худорлявий чоловік із засмаглими вилицями завмер із гримасою жаху, яка вже останні двадцять хвилин не сходила.

Житель Венеції,який випадково проходив повз, поправив свою шкіряну курточку, витер змокрілий від жаху лоб, і легенько підвів дівчину.

— Сіньйора!

Це єдине, що темноволосий вигукував,бо більше нічого не приходило у голову, та й іноземної не знав.

— Сіньйора когось вбити? — молодик припідняв брову, ще раз витер лоба і почав легенько тягнутися до мобілки у лівій кишені старих брюків, щоб подзвонити до місцевої поліції.

— Ні! Ні, ні! Не я вбити, а там у цьому будинку когось вбити! — пробує пояснити так само недолугою мовою Лінет.

Венецієць заховав телефон,оглянувся і тицьнув пальцем у напрямку до старого будинку, де тільки-но була Лінет.

— Цей? — він ще раз підняв брову,зовсім не розуміючи про що говорить туристка.

— Так – так! Он там були люди! Мені Рафаель показав…Тобто хлопець якийсь..

— Сіньйоро, це неможливо, там люди не жити вже більше сотню років!

— А як же хлопець, він мені показав, а де він?-істерично оглядалася Лінет з надією побачити свого провідника.

— Тут часто бігають різні злодюжки, які заводять туристів у старі страшні будинки,під приводом екскурсії, лякають їх та обкрадають..

— Але це неможливо.. Все так реалістично.. Я клянуся, там були люди! А ще вони кричали щось про революцію,Мусоліні та були одягнуті у далеко несучасний одяг!

Хлопчина на крок відійшов та іще раз витер лоба вже і так змокрілою сорочкою.

Лінет почала перевіряти чи гаманець та особисті речі на місці.

— Вкрали?

Тиша.

— Сіньйоро?

— Все на місці..

— О, Міо Діо,Сіньйоро, вам дуже повезло!

Лінет схопила за руку молодого італійця та ринула до старого будинку.

—Тут-тут! Тут!

Коли ж Лінет піднялася тими самими сходами на той самий поверх, її чекали темно-багряні запечатані двері. Стрічки припали порохом та пилом. А сходи були такі ж засмічені,наче нікого тут і не було.

— Сіньйоро! Mi scusi !Але маю бігти до нареченої, а ви мене крутите за носа!— чоловік розгнівався, хоча,насправді, йому було шкода Лінет, він навіть її розумів. Принаймні так говорили очі.

                                                                                                       Mi scusi!—перепрошую!

Лінет чемно перепросила, сіла на припорошену сходинку і закрила обличчя руками.

— Мені потрібно лікуватися? — прошепотіла бідна Лін собі біля носа.

Глава 10

Пил від чобіт піднявся на рівню з старими закинутими залізничними поїздами,які припали порохом від «нічого робити».Перебираючи вже брудними,раніше лаковими чоботами, вглиб темного лісу рухався чоловік: трішки повненької статури,низького зросту та з блискучою залисеною,яку власне і освітлював трохи побитий життям ліхтар. Біг задихаючись,оминаючи старі покинуті залізниці та поправляючи куртку на якій писало «police».

                                                                                                            Police — поліція.

— Я вам покажу, як це порушувати порядок! — ні живим, ні мертвим вигукував чоловік.

За старим поліцейським причепилася колона інших «сторожів порядку».

Тінейджери розтягнувши усмішку на обличчі, долали наступні перешкоди: чи то паркан,чи то стара залізниця, чи то покинуті будівлі. А з чого ж власне все почалося?Давайте все по порядку.

Майже під ранок декотрим підліткам явно не спалося.

— Емм..Еммі..Вставай..- Луї штурхав Еммі.

— Мамо.. ще п’ять хвилин..нужбо..

Луї посміхнувся і щоб розбудити подругу поставив поряд запашну французьку каву, яку заварив кілька секунд тому та круасан, що стояв у кімнаті вже другий день, якщо не більше.

Еммі привідкрила одне око,на друге сил вже не стало. Недовірливо поглянула на Луї і наважилася промовити:

— Це мені?

— Ну не мені ж..Давай, пий, снідай, і ходи дещо покажу..

— Це більше схоже не на сніданок, а на другу вечерю.. — Очі дівчини засліпив екран телефону,який показував 2:00 ночі.

Тишком нишком Луї та Еммі зібралися та вийшли з гуртожитку, проскочивши повз охорону, мовби роблять це щодня.

— А якщо не вийде?

 Вже вдруге Еммі відчула таке дивне почуття.. А може і втретє за цю подорож.. Наче.. Що ж це було.. Ах.. Точно !Страх! Реальний страх! Вона так легковажно до всього ставилася,  що її душа затерпла, але,здається, тільки зараз почала розмерзати.

—  Я це роблю весь час,не бійся,поки я поряд,ти будеш у безпеці, ну і нудно точно не буде. — намагався підняти настрій Луї.

Тінейджери долали досить довгу дистанцію,не помічаючи,як летить час.Хороші розмови скорочують довгі та нудні прогулянки.

— Заплющи очі.-Луї з захватом промовив.

Еммі без зайвого «ну чому» «не хочу» довірилася другу. І з приємним передчуттям сунулася за ним.