7-8 Глави

Глава 7

Із-за замкнутих дверей видавалися дивні звуки, наче дитячі крики, чи що..

— Та ні…-розтяжливо прошепотіла дівчина, — це вже геть дурня.. —вуха не хотіли нічого чути, — напевно, втома дуже вплинула не тільки на мій стан, а й на моє сприйняття світу… Я ж лікарка.. Я маю триматися холодного розуму..

Навколо мертва тиша, жодної душі. Голос хлопця стих,наче його і не було.

У цій хатині було щось дивне, це був наче інший світ, таке відчуття переслідувало дівчину ще від самісінького прибуття сюди. Птахи перестали співати пісні, а комахи затихли навіки. «Тут жодної душі»: повторювалися слова незнайомця, наче платівка у голові.

За дверима запечатаної квартири чулися сторонні голоси, галас. Плач маленького дитя, якого покинули, залишили на свій лад..Хлопчику було самотньо, попри те, що він був не один..

— Рафаелю! Ми тут не одні! —вигукувала невинно дівчина, покладаючись на незнайомця, якого зустріла на вулицях Венеції кілька хвилин тому. —Рафаелю, ти чуєш мене?

Кожне слово, яке виривалося з уст юної дівчини прорізало надприродну тишу. Лінет промовляла кожне наступне речення, не відриваючи погляду від темно-рум’яних дверей. Наче щось тягнуло до них. Тіло заціпеніло, руки охололи. Крижаний піт обпалював обличчя юначки настільки сильно,наче з хвилини на хвилину залишить на її щічках шрами.

Вереск новонародженого дитятка краяли вуха. Ехо,наче у храмі. Істерику маляти накривало новою хвилею дорослої лайки. Жіночий голос італійською верещав на когось,це було настільки динамічно, що навіть із зачиненими дверима можна було чітко уявити картину. Чоловічий голос не збавляв оберти, а тільки загострював конфлікт. Одна секунда.. Удар, розбиття вази та розсипання маленьких кришталиків по землі, плач, і вигуки покаяння загрубілого голосу.

Двері бурякового кольору повільно привідчинилися. Жмут сонячного світла осмалював криваве тіло жінки, яка важко хапала ротом останні ковтки повітря. Темноволосий італієць тримав закривавлене тіло коханої, і плакав.. Ридав, наче дитя, яке лежало позаду.. Чоловік власноруч збирав пасма коханої, стискаючи їх у руках. Діюча картина, наче завмерла, а сонячні промені засвічували цю сцену, буцімто ікону.

Різкий наплив світла, мовбито від прожектора засліпив усю картину, а після, події повільно переросли у наступну сцену «спектаклю».

Ще наче молодий високий юнак, обличчя якого була дуже важко розгледіти, увімкнув вінілову платівку, звідки лунала композиція «Маленька нічна музика» — Моцарта . Чоловік підійшов до крісла, а на ньому сиділа золотоволоса дівчина. Як справжній джентльмен, нахилився та згідно звичаям 19-20 століття мовчки запросив даму на танець. Білявка без жодного слова простягнула ліву руку обранцю. Пишне плаття невісти криваво-червоного кольору легенько повзло по підлозі. Цей вальс був не заради танцю, а заради погляду закоханих. Вони плутали рухи, забувалися, але це було неважливо. Головне—очі, погляд, яким вони пристрасно обпікали один одному тіла.

Обох закоханих було важко розгледіти, їхні обличчя наче стерли гумкою чи затерли пальцем. А можливо, Лінет їх просто не запам’ятала. Атмосфера відповідала сну, де щось бачиш, але що саме — не знаєш, щось чуєш, але нічого не розумієш.

Чоловік притиснув світловолосу до себе. Це був такий довгий погляд, а тиша розтягнулася на вічність. Хлопчина легко з надмірною обережністю почав наближати свої губи до протилежних, легенько покусуючи їх.Юнак ніжно торкнувся до закривавленого кольору вуст коханої, та міцно притиснув долоні до її талії, тримаючи так міцно як золото, але так ніжно,як кришталь. Молода дружина танула у руках нареченого.Білолиця хотіла тільки одного, щоб, чи то Господь, чи то Диявол зупинили час навіки.

І час зупинився,проте ким,невідомо.

Вмить, ще одна арка малинового кольору почала обсипатися. Позаду наречених з-за багряних дверей видався загрубілий голос офіцера. Незнайомці вибивали двері та вигукувати якісь погрози італійською. З коридору вибігли чоловіки у поліцейських уніформах, які доламавши двері увірвалися усередину із гуркотом. Лікарка аж здригнулася та впала на землю, перечепившись через одну із сходинок.

Поліціянти заламали руки хлопцеві, притиснули голову до робочого столу із купою картин та письмових записів, схоже, що саме у них була проблема.

— Rivoluzionariо !

Єдине, що Лінет розібрала з напливу італійських слів : «Революціонер! Порушник! Взяти його! Перевірити усю квартиру. Знищити картини та оголошення, які суперечать ідеології фашизму та закликають до повстання проти системи.»

Дівчина кинулася в обійми до коханого, благаючи відпустити його.

Проте не вийшло. Один постріл і прийшла мертва тиша.

Очі Лінет опустилися, а на зістареному, вуглеподібному паркеті лежав розгорнутий та розпатраний підручник, де олівчиком обведена сторінка книги: № 65. Блідий олівчик підкреслював цитату Гейла Формана: «Ми народжуємося за день. За день помираємо. І за день можемо змінитися. Всього за один день може статися що завгодно».

Глава 8

Еммі бігла вздовж довжелезних та яскравих вулиць Парижа. Голова запаморочилася через велику кількість нового. Сонячне сяйво гріло душу та освітлювало величну гордість Парижу, мова йде про ту вежу, яку не здолав, ані гітлерівський режим, ані кліматичні недуги — Вежа Ейфеля.

Ресторани тріщать туристами та французами, музика лунає усюди, з усіх кутків міста. Саме вона звернула увагу Еммі: вуличні музиканти, які стояли на Марсовому полі та співали французьку класику.

На полі базувалися не тільки музичні бродяги, з двома старими гітарами та не новим мікрофоном, а й всі бажаючі зробити пікнік з видом на Ейфелеву вежу.

Серед натовпу підлітків-музикантів стояв хлопчина-гітарист. Спокійний такий, з широкою усмішкою та очима, які посміхаються. Світло-русяве волосся та зелені очі прикрашали його.

Еммі ніколи нічого не боялася, особливо нових знайомств. «Ну а що? Якщо доля вам обом зійтися, то зійдетеся у будь-якому випадку, якщо ні, то ні. Тож, пробуючи щось нове, ти нічого не втрачаєш.» — завжди говорила Еммі, коли Лінет боялася з кимось познайомитися.