5-6 Глави

Глава 5

 Але от.. Перед підлітком відкрився чудовий краєвид. Похмуре через дощ небо прорізав промінчик сонечка. Куди була його кінцева зупинка, Еммі так і не зрозуміла. За ним з’явився ще один, а потім наступний, інший, і он той, останній. Пучки світла виглядали, наче це знак з неба, вони так і проговорювали: «давай, час настав».

—Який час? Чому він настав? — прошепотіла дівчина..

Як тільки вона привідкрила рота, щоб доповнити картину вражень, її перебив француз.

—Tu es perdue, ma fille? —говорить щось французькою, сивий чоловік.

—Що-що? Еее.. Перепрошую, же … Як його там.. Же нан..Чорт..Треба було вчити французьку,як Лін казала..

— Тобі чимос допомахати, дівхчинко? —м’яким та шипилявим ацентом запитав француз.

— О! Так! А чи могли б ви підказати , як мені дібратися до Парижу?

                                                     Tu es perdue,  ma fille? — чи ти загубилась, дівчинко?

— О! Ma fille! Je, допомогхти! La taxi, ma fille, он там! — тицьнув пальцем в напрямок входу в аеропорт.

Обличчя у старого було добре-добре, а голубі очі аж блищали. Такий смішний, голова лиса, лише сивина вкривала боки. Одяг яскраво жовтий із блискучими полосами, що свідчило про те, що це робітник аеропорту.

Лінет увірвалася до стійки, де весело, на обідній перерві, розпивали каву робітники аеропорту і вкинула:

— Гей, де адміністратор? Негайно приведіть його сюди! Ситуація невідкладна!

— Що трапилося, леді? — запитала молода жіночка, на бейджику писало італійською «amministratore».

                                                                                  «amministratore» — адміністратор

Після 15-хвилинної палкої дискусії рішення проблеми так і не знайшлося. Принаймні, Лін його не бачила.

— Вибачте, найближчих рейсів до Парижу немає…І не буде наступних кілька днів. —повідомила адміністраторка аеропорту з обличчям, мов камінь.

Жаркі промені літнього сонця ставали з кожною годиною все ніжнішими. Лінет закрила очі, а відкрила їх у столиці крилатого лева: Венеції.

У Венеції було інше все: інше сонце, інші люди, менталітет, історично-незбагненна енергія, яка єднала всіх навколо, в незалежності, чи то турист, чи то пересічний житель.

Вода кришталево чиста, а у повітрі панував освіжаючий бриз міської річки, який був штучною вентиляцією для легень.

Пейзаж, наче з картини Куїнджі, безкінцевий край води, тільки гондоли навколо і дерева тропічного походження.

Зазвичай, довгі прогулянки були до душі тільки Еммі. Коли ж Лінет чула : «Лін.. Ходи погуляємо!» або «А давай обійдемо коло іще раз», зуби скреготіли від злості. Але що ж тепер..

Вулиці Венеції одна поперед одної просилися їх оглянути, а жоден кіоск не лишився без уваги Лін. Однак величезні кам’яні плити створювали не тільки місцеву атракцію, а й лабіринт виживання для туристів.

— Чорт, я тут вже була… Схоже загубилась.. — дівчина закусила губу й направила погляд догори будівлі.

 Лінет провела рукою зверху донизу по кремезних старовинних стінах будинків. Дівчина йшла вздовж вузеньких вулиць з великою купою валіз, які аж ніяк не збивали атмосферу, навпаки, робили її більш туристичною, таємничою, пригодницькою. Лінет не могла відірвати долоню, вона плавно водила кистю, утворюючи морські хвилі..

— Ці стіни.. Вони такі… Такі..

— Непробивні. — видався звук із темної щелини у будинку навпроти.

Тиск припіднявся, а обличчя білошкірої Лінет почервоніло.

З глибокої химерної тіні вийшло далеко не чудовисько, не примара з острову Повелья.

А молодий високий юнак, схоже італійського коріння.

— Ці будинки, наче бронижилет, ніяка авіація їх не проб’є. — продовжив юнак.

— Але ж авіація тепер іншого століття. — заперечила дівчина.

— Та ні, не іншого.. —перекочуючись збоку на бік , наче, листок ,який линув за вітром, мовив хлопець, наближаючись до Лін. — Рафаель. — простягнув руку дівчині.

Лінет відчула тепло, ніжність, та неприродню легкість поряд із чоловіком.

— Чому вони такі особливі? — запитує Лінет.

— Ці стіни бачили, і біль, і сльози, і втрати, і кохання, і жагу. Все, що душа забажає, або навпаки. Куці вулички ховають страшні таємниці. Як і кожен з нас…—чоловік поправив шлейки старомодного комбінезону.

Холодним протягом пробіглися мурашки по шкірі лікарки. Юнак почимчикував попереду дівчини, та повів її за собою, експресивно розмахуючи руками, наче демонструючи здібності гіда.

—Ходімо, я тобі дещо покажу.

Біла розтріпана сорочка із залишками фарби вказували на «вітряну» творчу натуру художника, а чорні брючні штани, завужені до краю, додавали вишуканості цьому кумедному юнакові.

— Що ти така напружена?—хлопець ступав спиною назад, а погляд безперервно тримав на туристці, — наче мерця побачила.

— Та ні, трішки неочікувано побачити когось на цих вулицях. Я загубилася і геть втратила орієнтир.

— Так-ось, дякуй Богу, орієнтир тебе сам знайшов!—чоловік вильнув руками,- який світ великий, непередбачуваний та яскравий, тож не варто зациклюватися на проблемах.. Може то й не проблеми, а можливість вирішити їх.. — Рафаель простягнув руку, щоб допомогти дівчині залізти на крихкі сходи усередині старого, всіма забутого будинку.

— Та розслабся ти, тут жодної душі, насолоджуйся! —вигукнув хлопець, зробивши феєричний розворот, ступаючи на наступну сходинку.

— Ой, а мене звати Лінет, вибач, забула представитися, це так негарно!

— Не переймайся так! Я знаю, що ти Лінет..

Дівчина зачервонілася від нерозуміння, а очі перелякано глянула на юнака:

— Зв…Зв..Звідки.. —тремтів голос Лінет.

«Чорт, я пішла з якимось незнайомцем, біс зна куди, відколи я така неуважна та довірлива! Лінет! Ти дурепа! Звідки він знає моє ім’я?»