3-4 Глави

Глава 3

 Лінет швидко пройшла перевірку, стюардеса не придивлялася,автоматно провела очима зверху вниз, побачивши змордований стан пасажирки,який нічим не відрізнявся від її, впустила Лінет усередину.

Таке відчуття, наче все було вигаданим, несправжнім. Відчуття безпеки вже давно покинуло дівчину, і це сталося ще задовго до сьогодні.

 По шкірі злегка промайнув мороз, через який німіло тіло. Цей спогад не полишав її ні на мить, ані коли вона працювала, ані коли проводила час з рідними, тіло дівчини вже геть забуло про кохання. Лінет,як темна конячка, зализує свої рани в тихому темному лісі, де її криків ніхто не чує. Легке поболювання у шиї, і дівчина втратила свідомість.

Чому у молодиці така реакція, знали тільки її примари усередині, які впилися своїми брудними довгими кігтями за душу, а замість кривавих ран, які б загоювалися з часом, утворювалися застарілі рубці,які гноїлися, а замість крові витікало чорнило. Ці страшні духи весь час шепотіли щось на вухо дівчині, особливо у її найвідповідальніші моменти у житті. Хто були ці привиди минулого, звідки, чому, навіщо? Що вони від неї хочуть, яка їх мета?

Ця річка з бруду засмоктувала Лінет та вимивала її зсередини,наче береги, утворюючи дивні форми. Дівчина вже кілька років ховалася та тікала від проблем, дитина усередині просила уваги, відчуття безпеки та опори. Вона так хотіла відпустити внутрішніх фантомів,які, наче коти роздирали душу. Лінет блукала та сама стала тією облудою. Лін мусила зробити революцію усередині себе, переворот, змінити «початкові налаштування».

Ніс літака розсікав хмари,наче ножиці. Парникові гази щомиті кудись летіли, без відома, де будуть завтра. Вони змінювалися у залежності від погоди, напрямку вітру, та «настрою». Ось так хотіла жити Еммі.

Ні для кого не секрет, як політ пройшов для Лінет. А от Еммі дійсно вперше відчула справжні переживання, страх, тривогу. Наче усередині щось пекло: «ще мить і воно пропече мені грудну клітку»,-думала дівчина. Щойно розпалений вогонь хотів щось повідомити, застерегти, але як ви вже зрозуміли, це і так ні чим не допомогло. Чому ж тоді людина відчуває ці емоції? Чому весь час її щось попереджає, але , навіть розуміючи знаки, ти рідко можеш щось вдіяти, щоб змінити гирло річки. Для того, щоб нагадати людині її місце? Чи навпаки, дати зрозуміти, що хтось тримає контроль.. Еммі завжди казала, що відповіді на ці питання прийдуть після смерті. Проте… чи всі мертві про це знають?

Колеса стукотіли по асфальту та «скрипогорлали» про приземлення. Смак піска у роті, через сухість душив 14-ти річну Еммі. Цей переліт дався нелегко. Закладені вуха, біль у голові, тиск у очах,від якого вони так і попереджали: «ще мить, і ми випадемо». Як тільки погляд зупинився на землі, усередині на мить все заспокоїлося : «я на місці», проте спокій тривав недовго. Страх усередині посилився, можливо це була просто перерва, «розгін»,  перед кульмінацією панічної атаки. Чому ж так? Скоріше це пов’язано з тим, що Еммі добре відчувала серцем, що сестри немає. Чому нічого не вдіяла? Боялася? Не хотіла? Може думала, що проблема вирішиться «сама»…? Не вийшло..

 Хаотичні тіпання головою, дурили дівчину,наче це їй допоможе знайти зниклу сестру. Телефону немає, грошей небагато.. Гаманець… Точно…Гаманець забула у сестри.. 50 євро у задній кишені штанів гріли душу та давали невелику надію на те, що вижити можливо.

— Лінні.. Де ж ти..

Пасажири покинули літак. Еммі підняла літальний апарат догори дригом, але стіни шепотіли: «Вона не тут» «Не тут, чуєш?». Еммі мала легкий характер, якщо щось не вдавалося, то вона не дурила себе, а відкладала,не тиснула на себе, бодай колись вийде. Але тут дівчина розуміла, що немає їй прощення якщо не доведе справу до кінця. Тож, ще кілька разів вона пробігла металеву машину вздовж та впоперек, щоб знайти хоча б якийсь слід сестри. Та все намарно..Але от…

Глава 4

 Очі привідкрилися, але краще б цього не робили, думала собі Лінет. Ілюмінатор як телебачення, показував не те, що треба. Надписи чужорідною мовою різали очі. Стійте.. але вони були не французькою. Лін одразу звернула на це увагу, оскільки вільно володіла мовою кохання. «Aeroporto Internazionale Marco Polo» — кричали великі букви прописом на будівлі.

                     *«Aeroporto Internazionale Marco Polo» — Міжнародний аеропорт ім. Марко Поло.

—Італія? Венеція? Ні.. Ні. Ні…Ні..—кожне «ні» мало свій відтінок, спочатку це було щось з барвом невпевненості, не зрозумілості, друге «ні» було твердим, заперечним, не прийняття… Третій та четвертий вигук добили лікарку.

Холодна мокра долоня простяглася на обличчі.

—Це ж сон.. Я ще просто не прокинулася… Так??

Лінет похапцем розвернулася до молодого чоловіка схожого, чи то на тайця, чи то на представника схожої нації. Неважливо. Її запитання рідною для неї мовою лякали чоловіка.

—Щипни мене! Гей! Щипни!

Лін розмахувала руками шокованого тайця, наче карабас ляльками. Дівчина залишила літак та зі швидкістю світла рушила убік прохідної стійки усередину будівлі. На обличчі застигла гримаса злості, страху, наче зморжки на чолі склалися у слово: «чому це зі мною?!».

—Знову, знову це все через мене! Я дурепа-дурепа, нездара! Чому вічно це саме зі мною!

 Лінет виривала пасма свого довгого сонячного блиску волосся без краплини жалю до себе. Так вона робила завжди. Звикла…

—Еммі! Вона ж така налякана! Без грошей, без їжі!

 Лінет увірвалася на стійку і вкинула:…