Книга 3 Глава 9

IX

Ні доктор Леонардо, ні прекрасна Альчеста, ні добрий древона-садець не відчували ще таємної зміни, що верстала собі путь у приро-ді. Вони знову вибралися горячою стежкою до шале доброго древо-насадця, і от на тій самій галяві, де колись коханці втратили один од-ного, їм треба було спинитися для відпочинку. Спідня половина галя-ви ще гуляла під сонцем, але горішня вже затопла в вогкій тіні. Там прекрасна Альчеста вибрала собі пенька, щоб посидіти, але, не дій-шовши пня, побачила щось надзвичайне внизу під горами.

Половина мосту через Дінець ще була, але половини вже не бу-ло — натомість коливалася біла хмара, що пожерла вже й придорожні шелюги і випила половину води з великого Дінця.

– Це — вечірній туман! – сказав доктор Леонардо і, дійшовши сам вогкої сутемряви, теж перейнявся великою зміною в природі.

Інакше увіходили і інакше видихнули його груди — глибше і солодше, ніж доти. Це законився вечір, і сонце готове було запасти за обрій. Ураз швидко закалатало йому серце, здригнулись коліна і він боязко випустив теплу руку прекрасної Альчести.

Добрий древонасадець зігнувся, як корява верба над ставком, і зірвав якусь рослину.

– Оця травичка, – сказав він, – теж допомагає від хворости, – і приєднав її до цілої купи листя й трави, що вже була в його кашкеті. – Як прийдемо додому, я вас вилікую. Оцей листочок — від пранців, оця квіточка — від наговору, оце зіллячко — від уроків, від пристріту тобто.

– Як же ви ними лікуєте? – спитав доктор Леонардо неживим голосом. – Я ж теж трохи доктор. – І він опустився, як стояв, на траву.

– А як, – розважно сказав добрий древонасадець. – Потовчу оце все, настою на горілці гамузом і пийте. Одне не допоможе, так друге підсобить. Тут тридцять три трави буде в одному настої. То вже ж, я думаю, хоч яка з них та й вижене хворобу, не ця, так друга.

Але доктор Леонардо Пацці не слухав його. Він думав про люд-ську долю. Він знову ремствував на викривлення людської природи.

Людина — денний звір, древесний денний звір. Уночі людина ховається від холоду й ворогів. Уночі людина спить, натомлена й на-лякана.

З якої ж речі те, що тепер має відбутися в нього з прекрасною Альчестою після довгих років подорожі, по довгих ночах поспиту і випроби, по довгих днях відлюблення, з якої речі це мало статися вночі, між ними, перевтомленими і переляканими вночі, а не серед ясного дня, під ясним небом?

Він почував себе як той злодій, божевільний аматор малярства, що вкрав мадонну Крівеллі і осліп, не зміг на неї дивитись. Він почу-вав себе як той леґендарний дервіш, що через усе життя йшов понад морями і над гори, щоб побачити Каабу, дійшов до неї вночі і, не вте-рпівши чекати до ранку, завісився на своїй чалмі коло самих дверей Кааби. Доктор Леонардо, учений, медик і природознавець, ремству-вав на спотворення людської натури і боявся.

Він боявся, що тепер, коли він уже стоїть перед дверима Кааби і вони розчиняться перед ним, він не зможе туди ввійти і впаде нежи-вий. А після того зоставалося тільки завіситися. Доктор Леонардо по-волі стяг з себе шкіряний подорожній пояс і провів по ньому роздум-ливими пальцями. Але тоді краще завіситись, не побачивши дверей Кааби — цей ремінь витримає його тіло — доктор Леонардо випустив ремінь з пальців і став оглядатися навколо, роздивляючись на вікода-вні дуби. Пояс упав коло нього на траву.

– Леонардо, любий, – зацвів у свідомості його теплий безкраїй голос. – Я піду вперед з цим добрим дідом. Тобі нема чого ховатись. Я розумію тебе і підожду вище, на стежці. Роби, що тобі треба.