Книга 2 Глава 13

XIII

Альчеста встигла тільки побачити, що бандит був увесь обсипа-ний тирсою, наче він, замість грабувати подорожніх, цілісінький день пиляв дрова. Обсипане білою тирсою обличчя бандитове на одну ко-ротку мить здалося їй страшно і незрозуміло знайомим, ніби вона до-вгі роки щодня бачила його уві сні. Але думки ці майнули Альчесті як блискавка, бандит, не спиняючись, кинувся до човна у те місце, де було заховане сало.

— Яресю! — в смертельнім жахові скрикнула Альчеста. Бандит лівою загрозливо навів на неї рушницю, а другою рукою діставав з човна сало. Добувши його, бандит ступив до Альчести, вона заплю-щила очі й зомліла.

Довгі роки подорожі з доктором Леонардо, його любов до неї, остання подорож у Слобожанську Швайцарію, квас на базарі, селя-нин Черепаха, леґендарна баба, добрий древонасадець, його жахлива біографія промайнули в її уяві. Немов удалині заграла сопілка, і рап-том усе затулила гігантська постать Перебийноса…

З крахом хруснуло гілля, з кущів вилетів Орест Перебийніс і, пі-дскочивши до бандита, одним могутнім ударом перебив йому носа. Бандит покинув рушницю і сало, схопився обома руками за ніс і втік у хащі, обтрушуючи все по дорозі білою тирсою.

Перебийніс підійшов до Альчести і ніжно поцілував її в напів-розкриті вуста. Мов квітка лев’ячого зіву, вуста її зімкнулись, вона відповіла довгим солодким цілунком і отямилась.

Сонце грало, як і раніше; до неї ласкаво посміхався Перебийніс, наче нічого не трапилось і смерть не дивилася їй у вічі з темного ока рушниці. Навіть сало, як і попереду, лежало спокійне і самовпевнене на носі човна.

Тільки на траві лежала рушниця, а в руці у Перебийноса виблис-кувала якась довга зубчаста річ. Перебийніс уклав її в човна, поклав також рушницю і, одштовхнувши від берега, взявся до весел.

— Бандит не дешево заплатив нам за напад, Альчесто, — сказав він. — Він утратив пилку і він утратив рушницю, а здобув він тільки перебитий ніс. Але я не можу картати його за злочинні наміри, і мені трохи шкода, що я так неделікатно обійшовся з його носом. Я цілком розумію його — адже ж на човні він бачив сало!

Людина, що їсть тільки пісний борщ з хлібом, а подекуди й без хліба, легко може забути про моральні закони і про священне право власности, коли побачить шматок сала у п’ятнадцять кубічних деци-метрів завбільшки.

Альчеста стала в човні і дивилася ліворуч. Лисівський хутір сто-яв на пагорбі, і від нього починалися озера. Повні й тихі лежали вони в м’яких берегах очерету, і око відгадувало, що в очеретах тих часто немає берега, а знов починається якесь невидиме велике озеро. Ряс-кою вкрилися рясно озера крайоруч, але всередині були тільки білі хмари в блакитному небі. Кущами ріс горобинець у килимах ряски, ті кущі стриміли вгору, як хвости велетенських щук, що занурили голо-ву в саме дно глибокого озера й так застигли.

— Яресю! — мовила Альчеста. — Починається Oзірна Швайца-рія. Я бачила Фірвальдштетське озеро і Женевське озеро в тій Швай-царії, що раніше постачала на ввесь світ швайцарів, а тепер постачає молочний шоколад "Тоблер".

Прекрасні ті озера і куди більші від цих, і вода в них ясна й бла-китна. Але вони камінні й математичні, почуваєш, що в них усе ж та-ки не вода, а Н2О, а колір її не небо, а анілін, і що все це зробили не-втомні кубісти для епатації американських мільйонерів.

Оці озера не такі. Не думаєш про те, як їх наливав весною Ді-нець у яри та яруги, як вони бралися очеретами й лататтям, а почува-єш тільки, що повік не випити сірим волам цієї води і не розбити ряс-ки качиній нації. Яке ім’я добереш ти цим озерам, Яресю?

Перебийніс захопив правим веслом — і човен понісся на очере-та. Він устав і, схопившись за зілля, втяг човна в гущавину. Перед чо-вном Альчеста побачила вузесенький коридор межи мільйонів гнуч-ких колон. Вгорі над колонадою простяглася така ж вузесенька стеж-ка неба.

— Як тут затишно і спокійно, — млосно зітхнула Альчеста. — Нас ніхто не бачить тут, Яресю. Ми самі.

Але Перебийніс не повернувся до неї. Він випихав човна веслом по стежці. Шелестів очерет, вгорі як заблимав високий свист, і в рям-цях небесної стежки, немов на екрані кіно, на мить з’явилася низка живих хрестів. Свист голоснішав, виріс і затих — качки щезли з рям-ців, і свист їхніх крил розтопився в шумі очерету. Човен виплив у кругле й чисте озеро.

— Це Макортетик, — сказав Перебийніс. — Він круглий і гли-бокий, як макотерть.* За ним за очеретами пливуть Біле, Хрещате і Червоне озера і увіходять у ліс до лісових озір.

Він знову сів веслувати й глянув на Альчесту. Вона відвернула голівку й дивилася назад в очерета.

— Альчесто! — покликав Перебийніс. — Чого ти шукаєш у пе-режитих, минулих очеретах? Перед нами далекі озера!

Але Альчеста не відповіла. Вона думала про колонаду очеретів, де було затишно і де ніхто не міг бачити їх. В прекрасній отельній кі-мнаті вона не почувала себе так спокійно і певно, як у цім очеретовім коридорі. В отелях бувають замки і бувають непомітні щілини в сті-нах. А там, у тій колонаді, нічиє око не могло б побачити, що роблять двоє коханців, хіба що качки, пролітаючи вгорі, могли б подивитися на людську любов, і від цього ще солодші, ще тоскніші ставали дум-ки про колонаду в очеретах.

Альчеста на мить глянула Орестові в вічі, і йому здалося, що в її погляді були зневага, любов, сором, ненависть, холодне презирство.

— Альчесто, — сказав з одчаєм Перебийніс. Але вона знов від-вернула голову.