IX
Коли б Леонардо і Альчеста ще були б у хаті, вони не побачили б аніякого сліду ворожнечі меж батьком і сином, якому він колись одтяв ногу, щоб той краще заробляв, старцюючи. Син ставився до ба-тька трохи звисока, як усе ж таки містянин, а не селюк, та й багатша людина. Батько поважав сина й лише зрідка перечив йому в тоні ді-дівської мудрости (а ця мудрість, водячися понайбільше на печі, не має великого впливу на господарювання).
Але Альчеста і Леонардо цього не побачили, бо вже вийшли крізь фіртку на дорогу і спускалися до річки, несучи в руках троє ве-сел, що з них третє вживається в Слобожанській Швайцарії замість керма. У лісі сопілка виспівувала схід сонця й поволі наближалася до подорожніх.
— Це чередник, — сказав Леонардо, та коло древніх звуків де-рев’яної флейти він не чув коров’ячих дзвоників, і серце йому стис-нуло зловісне передчуття. Одинока й самітна співала сопілка, і чимpaз ближче вони підходили до неї.
— Ми попливемо з тобою, о, Альчесто, — сказав доктор Леона-рдо, — у тихі озера Слобожанської Швайцарії. Ми досі пливли рікою — он там коло Козачої гори, де колись татари загнали козаків на кру-чу, женучи їх зі степу, і козаки пропали, упавши з прикрої височині в Дінець — коло цієї Козачої гори кінчається перше пасмо гір, Дінець розливається в подолі Бешкинським і вже аж за Бешкинем знову під-ходить до другого пасма гір. Там починається Озірна Швайцарія.
Забудьмо про доброго древонасадця й полишімо його вирішати свої сімейні справи з допомогою його непристріляної берданки. Тим паче, що навряд чи йому вдасться вирішити оті сімейні справи з до-статньою радикальністю. Як я вже мав нагоду зазначити, крізь шрото-ву сіть його пострілу легко могла б пройти конкретна доросла баба, а не тільки та примара сімейного неладу, яку він забачив у кущах. По-киньмо його і подивімось на чабана, що так солодко грає на сопілку.
Це мовивши, Леонардо розсунув дерзке гілляччя молодої ліщи-ни, покинув на стежці весла і зник у гущавині. Із самого рання Лео-нардо ні на мить не розлучався з прекрасною Альчестою, і тепер він почував непоборне бажання з нею на мить розлучитись. Він біг дуже швидко і умисне віддалявся від стежки, намацуючи в кишені останній номер італійської газети "Воче-Дель-Пополо".*
— Леонардо! — довго й тоскно залунав голос з далекої стежки. — Леонардо! Я тебе не бачу.
Знову ліщина стяла серце доктора Леонардо пружними обійма-ми. Йому зробилося млосно, йому здалося, що він назавжди втратив Альчесту, що її ніколи не мав. Але було так, що він не міг зсунутися з місця, не міг би зійти з нього, коли б навіть древонасадець, узявши його за привид першої жінки, був би націляв його з непристріляної своєї берданки.
— Леонардо, ти покинув мене! — ще раз проквилив ніжний го-лос Альчести і змовк. Ліщина тихо схилилася над доктором, його стало млоїти, на мить сонце пронизало корони дерев, і Леонардо зом-лів.