II
— Завтра це скінчиться, любий, — сказала вночі Альчеста, — і тоді ми будемо щасливі. І вона цілувала Леонардо ще гарячіше, ще солодше. — Я боюся тільки, що не дістану тут, у твоїй Швайцарії, кипілої води.
Леонардо мовчав. Він не був певний того, що потрібна саме ки-піла вода. Адже ж доктор Леонардо знав, що, проходячи під сонцем скілька верстов, вода стерилізується, бо сама випалює в ній усі бакте-рії. Нарешті, колишній дроворуб, а теперішній древонасадець міг ро-зігріти машину, знайдену в руїнах Помпеї та Геркуланума, експорто-вану за сивої давнини до скитських країв і називану там самограєм.
Але не це бентежило душу доктора Леонардо.
Він ремствував. Він ремствував на природу, ремствував на про-кляту ріжницю між людом і тваринами. Доктор Леонардо, медик і природолюбець, ремствував на природу.
Він почував себе, як той подорожній у Слобожанській Швайца-рії, що йшов лісами і йшов полями, перепливав ріки й затоки, угрузав у пісках, воював з собаками, зомлівав від сонця і тремтів під дощем тільки для того, щоб, добігши до станції і побачивши потяг, почути, що на потяг нема квитка.
Він почував себе, як той середньовічний лицар, що через усе життя своє шукав свого лютого ворога з мечем у руці і, коли знайшов того ворога, заснулого й незбройного, під деревом, у нього не підня-лася рука замахнути мечем.
Він почував себе, як той Дон-Жуан, що безліч кохав женщин та не знаходив тієї, що шукав всією істотою своєю, і коли знайшов її, прекрасну й покірну, вже не зміг її покохати.
Так думав доктор Леонардо і не спав до самого ранку. А поруч з ним на запашнім сіні серед сокирок і дзвоників прекрасна Альчеста бачила сон.
Їй снилося, неначе з туманів вилітає велика сіра сереброкрила птиця і що та птиця і є вона — сама прекрасна Альчеста. Їй треба ле-тіти далеко-далеко за бір, що його верхів’я, мов чорні нагострені леза, мов мільйони мечів, стремлять у зеленаве небо удосвіта.
Їй було легко і весело летіти, так рівно і просто здіймалися кри-ла і несли її над чорний гребінь бору. І от над самим бором вона зни-зилась, і крила її шовковим шелестом стали черкати по іглиці дерев.
Вона знизилася над самим бором, і глиця легко і без болю вко-лювалася в срібне пір’я. Раптом вона відчула, що з тонесеньких ран від іглиці точиться кров, вона подивилася вниз, і кожна крапля крови, упавши, ставала багряною суницею серед зеленого листя долі. Що далі вона летіла, то дужче цебеніла руда, то рясніші родилися червоні суниці під зеленим листям недоліску.
І от удалині засинів Лиман. Немов половина неба, блискуча й ясна, упала на сиві старезні солонці, — такий був Лиман. У повітрі стало ще вогкіше, і над чагарником, ніби переступаючи крилами, промаяв білий крячок на Лиман. Уже вона відчувала прохолоду вели-кого озера, уже вона летіла над осокою, як з-за Лиману почало рости колосальне червоне гало,* голе й без вінця променів виткнулося воно з надводної імли. Це випливало на світ сонце, і от щось загуло, ніби далеко десь лев ревонув у солонцюватій пустелі. Сонце вийшло по пояс, і ще раз заревів лев. Осока скінчилася, вона була над водою, не-видимий лев рикав, кінчаючи свою вранішню пісню. Альчеста про-кинулася і стала прислухатись: лев рикав у сусідній хаті.