Книга 1 Глава 6

VI

Покиньмо на деякий час наших героїв, що скоро вже обсохнуть і одягнуться, не заглядатимемо поки що в їхні душі, в яких уже доспіло щастя, не згадуватимем і того, що по самому тілу Леонардо, як вітер по струменю, пробігало тремтіння найтоншої, найніжнішої радости. Повернімось до вигаданої нами абсолютно нереальної баби і до дру-гого, на совість сказати, теж вигаданого, абстрактного персонажа — селянина Черепахи.

Уявім собі, що ці два альгебраїчні знаки зустрілися немов плюс і мінус у тім конкретнім геометричнім місці, де вулички з Бахтину уві-ходять у базарний майдан. Баба, коли б вона була живою, реальною бабою, саме встигла б дійти до майдану і зустріти Черепаху, що, роз’ятрений незчисленними промовами до пасажирів і перспективою випити, промовляв уже сам до себе, хоч і дуже голосно.

— Балакаєш, дурню, — суворо сказала б баба, — пожди, наба-лакаєш собі хліба. Овес будеш у мене брати чи вже проп’єш і цього карбованця?

— Почім овес, бабо? — спитав би селянин Черепаха, обережно уникаючи розмови на моральні теми.

— По три з половиною, — одповіла б баба незаперечним голо-сом.

— Мабуть, так, що завтра заїду, а мо’, й післязавтра, — сказав би селянин Черепаха, одтягаючи скількимога день тверезости.

— Післязавтра буде по чотири, — сказала б баба, вирушаючи знову в путь.

Селянин Черепаха дуже хотів би сказати чортовій бабі, що за тижнів двоє овес буде в Змійові по сім гривень, бо буде новий, але утримався. Могло б статися, що після такої репліки бабин овес подо-рожчав би ще на півкарбованця, а більше ніде вівса не добудешся. Ця баба щоосени закуповувала тисяч зо дві пудів вівса по п’ятдесят ко-пійок, а по весні і влітку продавала його по два, по три і по чотири карбованці за пуд.

Селянин Черепаха, бувши далеко розумніший за панів, бо пани, як він з’ясував собі вже давно, нічого не розуміють у селянських справах, цілком, одначе, визнавав розумову перевагу цієї баби. Сама механіка її вівсяних операцій видавалася йому хитрою і мудрою аж до геніяльности.

Черепаха сплюнув услід лихій бабі, викопав у кишені карбован-ця, зліз з підводи і, тримаючи карбованця в простягнутій руці, увій-шов у кооператив.

Тим часом на дорозі, де оце тільки ішла баба, вже нікого не бу-ло. Тільки дурман край дороги стиха хитав колючою закуреною голо-вою та десь далеко в дворі кудкудакала курка. Баби не було. Вона не повернула в вуличку і не зайшла в двір, і не злетіла на небо, і не про-валилася крізь землю. Її просто не було — адже ж ми попереджали читача, що це персонаж вигаданий, суто абстрактна величина, альге-браїчний знак, а не жива людина. Баби не було, як не було й розмови про овес. Тільки дурман край дороги стиха кивав закуреною колючою головою.