Хіба цього мало…

…Я обіймався та цілувався з дорослими давно жінками. І все чекав, коли ж обійму Галю Голочалову. В студентські роки ми відчували взаємну симпатію. Вона писала мені записки. Вони йшли до мене щодня, на уроках та лекціях. Вона була гарною… Тепер вона хворіла і приїхати не змогла….

Та пам’ять усе повертала і повертала мене в минуле.

Згадалося, як уже після переддипломної практики, 5 листопада 1979 року, я приїхав до технікуму. І знову був святковий концерт, до жовтня. І ми знову грали нашим ансамблем. А вранці 6 листопада відбулося відкриття нового навчального корпусу.

Висів транспарант: «Зоотехнік та агроном — це технологи сільського господарства. Їхня роль так само велика, як роль інженерів у промисловості», — і красувалося ім’я автора — Л. І. Брежнєв.

Директор виголосив промову. За ним виступив інженер, якого всі звали «Хорисич». Потім якийсь секретар партії перерізав стрічку, і ми зайшли…

Це був справді «світлий храм науки»: з великими вікнами, величезними дошками та наочними посібниками…

О четвертій годині дня дали банкет. У новій їдальні він здавався живим «Голубым огоньком». І Раїса Касьянівна Рябоконь справлялася з роллю ведучої не гірше за Анну Шилову… І тут знову грав наш ансамбль. І були танці, і було чудово. І дню цьому, здавалося, небуде кінця…

Та життя — не один день…

Тепер, через 30 років, ми сиділи в актовій залі. Слухали вітальну промову теперішнього директора, і раптом Катя попросила мене виступити.

Я виступив.

Публіка подивилася на мене, послухала та поплескала.

Більше нічого й не було потрібно.

Який тут сором чи незручність — подарувати радість своїм дівчатам із минулого століття… Адже світанок не триває весь день…

Пригадую… Лютий 1980 року. Останній дзвоник.

Ми, випускники, спускаємося з третього поверху під звуки вальсу до спортзалу. Відбувається церемонія: напутні слова. Наш класний керівник Олексій Михайлович розчулився від промови Олі Головко. Першокурсники вручають нам листівки з дзвониками, а ми їм — альбом для музею. Ну от і все…

 І лунає для нас останній у цих стінах дзвоник…

…Тепер, літом 2010 року, оглянувши музей і не знайшовши в ньому анічогісінько про нас, йдемо всім гуртом на ставок…

 Відрадно йти поміж тих самих сосен, що виросли до небес.

А небо — колишнє…

У ставку — та сама вода, зеленкувата, стояча.

Ми з Іваном поплавали.

Дівчата подивилися на наші тіла.

Під’їхав ще один однокурсник, Саня Орда. Розповів, що працює він газівником, що одружений вдруге. Дружина його в цей час завзято розмовляє з кимось по мобільнику.

Потім дружно всідаємося під дахом кафе нашого колишнього вчителя Ренкуса.

Пробки хлопають, люди перекрикують музику. Вона рветься з потужних колонок мотивами нашої юності:

«Сколько дней потеряно,

Их вернуть нельзя…»

Воістину сказано: «Досить турботи на один день». Хотілося все в цей день вмістити: і радість зустрічі, і гіркоту розлуки, неминучої.

Про технікумівські дні тої зустрічі втрималося в пам’яті щось зовнішнє, а найцінніше — зміст наших розмов — вислизнув, і цього, на жаль, не воскресити.

Тепер ЛСХТ перейменовано на Липкуватівський аграрний коледж. І заклад цей нині дає освіту за фахом:

• агрономія;
• зоотехнія;
• ветеринарна медицина;
• організація виробництва.

Нині сюди приймають без іспитів. Більше того, дають право його випускникам так само без іспитів вступити на скорочений термін навчання до Харківської державної зооветакадемії та Національного університету імені В. В. Докучаєва…

А все ж таки займається цей коледж, як і в наші пам’ятні роки, виробництвом, переробкою та збутом сільськогосподарської продукції…

Луї Пастер писав: «Варто тільки звикнути до праці, і вже не можна жити без неї. Все в цьому світі залежить від праці».

Хтось подумає, читаючи цей нарис: до чого всі ці описи дня зустрічі простих людей?

Та на таких «простих» людях і тримається світ.

І кожного хтось любить, хтось жаліє.

А пишуть про них мало.

Нині наші ЗМІ впиваються репортажами про злодіїв, терористів, убивць та іншу нечість.

 Хто ж напише про добрих людей?

Прості питання, прості відповіді, щирі обійми та сердечне слово…

Хіба цього мало!

2010  рік.