Почекай мене…

…І ось я під’їжджав та паркувався на площі моєї юності…

Я вийшов, неквапливо.

Намагався триматися молодцем.

Та серцю кортіло вирватися, і обняти всіх одразу хотіли мої руки.

— Упізнаєш? — питала Катя Голда, націливши на мене відеокамеру. — Мене обіймеш потім.

Дівчата, мої давні однокурсниці, вишикувалися півмісяцем.

І я, охоплений сумнівами, намагався розпізнати в цих дорогих обличчях — імена.

— Боже, Саню, — обняла мене усміхнена Галя Полнікова, — в житті б тебе не впізнала…

«Ну ось, — подумав і я, — ми всі значно змінилися…»

Я дивився в її досі блакитні очі й згадував ту дівчину, що наспівувала мені у молодому сосняку:

«Детсво моё, постой.

Погоди, не спеши.

Дай мне ответ простой,

Что там, впереди?»

А попереду було ціле життя. І вийде Галя за військового, і поїдуть вони до Красноярська, і народиться у них син. А згодом Галя отримає розлучення і повернеться до Харкова.

— Наступна! — командувала Катя. — Люда Старовойт. — Катю, — вигукнула Галя, — мовчи! Хай сам упізнає. — Люда Старовойт, — сказав я і поліз цілуватися. Люду я впізнав і без підказки. Смугла, немов тільки-но з морського узбережжя… Незмінна. Вона ще в роки навчання заприязнилася з шофером Юрою, що возив нас на прополку. І залишилася йому вірною досі. І цей Юра теж приїхав на зустріч. Пам’ятаю, ми з цим Юрою мчали на його ГАЗ-52 із Одноробовки, де наша група проходила практику, а в кузові деренчав куплений стереопрогравач «Акорд». У Люди та Юри двоє дітей та одна внучка. Люда відпрацювала двадцять п’ять років на птахофабриці.

— Куніна Катя, — після напруженого погляду вглиб своєї пам’яті сказав я, обіймаючи чергову колишню однокурсницю. Катя зберегла свою сліпучу посмішку та дивовижний спокій. Вона та Аня Мотильова були старшими за нас усіх, отже, досвідченішими у життєвих справах. І ми користалися їхньою порадою, а інколи й опікою.

— Маринку не впізнати, — підказувала мені Галя, — бо вона пофарбувалася в темний колір.

— А я впізнаю, — пообіцяв я, і впізнав-таки. Вона приїхала разом із Оленою Щедровою. І стояли вони поруч. Ми сміялися, не знаючи, про що говорити. Під’їжджали та під’їжджали люди. Ми вдивлялися одне в одного. Та навіть дівчата не завжди впізнавали одна одну. Надю Гончарову довго не могли визнати, а сестру її, близнючку Віру — впізнали одразу. Впізнали і чоловіка Наді, Ваню — колишнього десантника та чемпіона технікуму з підняття гир.

— А був вищим, — сказала Катя.

— Підтоптався вже, — відповів Ваня.

Саня Щербина, стрункий, підтягнутий по-військовому, привіз Ваню Діденка та Валю Пономаренко з дочкою. Я представився дочці: «Дядько Саша».

Попова Ліда довго сміялася з моїх сивин. При цьому не припиняла клацати фотоапаратом. Ліда працювала за фахом двадцять два роки на інкубаторі. Виховала двох синів та онука. Китайці кажуть: «Здоров’я — перше багатство, а друге — щасливе подружжя».

Приїхала і Люда Кохан. Вона першою з усієї нашої групи вийшла заміж. І, не закінчивши навчання, пішла в декрет. На її весіллі грав ансамбль, запрошений її нареченим з якогось міста. Грали хлопці добре, співали шикарно:

«Скажу тебе, что ты красивая,

Что счастлив я на целый век,

Что ты –  любовь моя счастливая,

Мой самый лучший человек…»

У них був класний барабанщик, зовсім молодий пацан. І мені вдалося його загітувати вступити до нашого технікуму… Зрозуміла справа — хотілося переманити ударника, як тоді казали. І зманив-таки. І потому вже сам співав цю пісню… А Люда Кохан стала Озеровою, і з того далекого 1977 року живе з чоловіком у щасливому шлюбі.

Останньою приїхала Віра Польова. В чорних окулярах, з-під яких вона нікого не хотіла визнавати. Віра відпрацювала за фахом п’ять років головним зоотехніком у колгоспі. Потім закінчила інститут і стала економістом однієї з адміністрацій. У неї дві дочки та один онук…

А я дивився на неї, і згадалося, як ми з Сашком Пономаренком у серпневу зоряну ніч приходили до жіночого гуртожитку і кликали Віру піснею під гітару:

«Ніч яка місячна, Щоб тобі вилізло…»

Та вона не хотіла виходити…

А якраз тоді я був захоплений дівчиною Танею з ворошиловградського будзагону. Так от, у цієї Тані від тієї пісні створювалося враження, що мені весело і без неї. І мені довелося чимось її задобрити. Новий корпус технікуму ще не був готовий, і ми вчилися в різних будиночках та напівсарайчиках, пристосованих під аудиторії. І в одному з них, де нам читали «генетику» та «розведення тварин», я на останній парі потай зняв гачок із кватирки. Пізнім вечором я повів туди Тетяну. Вліз у вікно, відчинив двері, провів свою симпатію в «храм науки».

— Почекай мене, — шепнув їй у напівтемряві, — я зараз.

Збігав на клумбу. Обірвав там усі жоржини.