Про читання, їдальню та електротехніку

Хто ж були наші вчителі? І чим вони запам’яталися мені?

Наш класний керівник, Мірошниченко Олексій Михайлович, прищепив мені інтерес до читання художньої літератури. Він не читав нам «моралей» на класних годинах. Він закликав нас більше читати.

— Ну, якщо комусь важко даються великі романи, — говорив він, — читайте казки. Не соромтеся цього. І ви відчуєте, як вам буде краще…

Дивовижно просто говорив він.

І після цих його слів я пішов до бібліотеки. Вперше не за підручниками, а за «книжками». Я не знав, із чого почати. Взяв перше, що під руку потрапило — «Жбан вина» Романа Федоріва. І прочитав книжку за один вечір… Такого зі мною раніше не траплялося. Мені стало цікаво, а що цей автор написав ще. І я прочитав його ж роман «Кам’яне поле». Мені здавалося — моя голова почала рости, у прямому значенні слова… Це було чаклунство. Відтоді я читаю безупинно: щодня і багато.

Ось пам’ятаю Козюліна Івана Павловича — про нього писали газети. Він був, напевно, найкращим лектором. Читав, здається, економіку. Та завжди знаходив час поговорити про щось важливіше в цьому житті, наприклад, про літературу. Він так упоєно розповідав про відомого тоді письменника Миколу Зарудного, що неможливо було не прочитати його гучні тоді романи «Гілея» та «На білому світі».

Взагалі, зауважу ще раз, що в крамницях та бібліотеках тоді переважали книжки українською мовою. І були ті книжки захопливими: «З дерева жалю» Петра Угляренка, «Полонені білої пустелі» Фарлі Моуета.

Вчителька української літератури, Лисокобилка Поліна Олександрівна, просвіщала нас на тему любові:

— Кохання, — говорила вона, дивлячись у вікно, — це не ті три хвилини, про які ви марите… Це — палке почуття, зберігаючи яке, можна лишатися молодим до могили…

Завідувачка зоотехнічного відділення Лідія Кузьмівна Шелюг учила нас генетиці. Підручник із тієї науки був найтовстішим. Терміни його могли вбити кого завгодно: філогенез, алелі, потворність, бульдоговидність, карликовість, водянка голови у телят, безногість у поросят…

Проте Лідія Кузьмівна вміла дохідливо пояснити: «Знаючи біологічні і продуктивні якості не лише батьків, але й більш віддалених прямих предків, а також родичів по побічній лінії (сестер, сестер матері або батька), можна правильніше підібрати пари для парування з метою удосконалення породи або стада»…

Чоловік її, Шелюг Юрій Миколайович, викладав ветеринарію.

— Ветеринар, — говорив він, взявшись у боки в своєму білосніжному халаті, — не може спитати тварину «що у вас болить», тому він вищий за лікаря. Ви повинні одразу розпізнавати хвороби. Тому й слід знати будову й закономірності здорового і хворого тваринного організму. Бо саме по ним розпізнаються, запобігаються і усуваються, тобто лікуються хвороби у чотириногих та птахів…

Прочитавши таким чином кілька хвилин лекцію, він зупинявся, давав дівчатам «самостійну вправу». Піднімав усіх хлопців і вводив на косовицю трави чи бур’янів. «Парубок, — повчально піднімав він палець угору, — що не вміє косити, не може одружитися!»

Після косовиці хліб був смачнішим за мед.

Ми відчайдушно харчувалися в їдальні. Вона пахла в підвалі нашого гуртожитку. Та поїсти там просто було нелегко. Треба було напередодні купити талони, вибравши з небагатого меню собі обід та вечерю. Сніданків, здається не передбачалося. Кухарі знали свою справу туго. Усі вони тримали в домашньому господарстві свиней. А тим теж треба було їсти… Мабуть, з цих міркувань інколи страви були огидними на смак і навіть колір. Ми залишали їх недоїденими, а то й зовсім неторканими на столах. Звідти вони перекочовували в помийні відра. І відра ці неслися по дворах працівників харчоблоку. Так здійснювався найважливіший принцип соціалізму: «Від кожного за здібностями — кожному за потребами».

А ми, збагнувши-таки що до чого, готували собі їжу самі. Привозили з дому сумки з картоплею та варенням. А що ще нам могли дати наші батьки, перебиваючись від зарплати до зарплати… Купували спільно макарони і варили їх у здоровенній кастрюлі. По готовності кидали туди банку рибних консервів «завтрак туриста», які «рибними» звалися, щоб обманути іноземних шпигунів. Але ж були смачні. Та готувати в гуртожитку дозволялося тільки в побутовій кімнаті поруч із туалетом. Там панували особливі аромати. Апетиту вони не додавали. У кімнатах же категорично заборонялося не те що готувати їжу, а навіть розетку «завести». Здійснювалися перевірки, рейди, нальоти. На тих, хто попався з розетковою контрабандою, чекало виселення, беззаперечне. Та не дарма ж нам читали предмет «електротехніка». Ми пробивали у високому патроні лампочки дві дірочки. У ці дірочки вставляли, вилізши на стіл та стілець, штепсель електроплитки, і варили, і смажили, і кип’ятили. Проте висилали вартового в коридор. Траплялося, що по довгому цьому коридору проходили одночасно цілі пікети таких вартових. У разі небезпеки всі розбігалися «по норах», і там спритно змотували дроти, сідали за підручники та конспекти. Чинно, благородно.

У подібній складчині не завжди брали участь усі мешканці кімнати. Пам’ятаю, Ваня Діденко дав обітницю:

— Та я можу, — почухав він живіт, — прожити тиждень на 1 карбованець і 38 копійок.

 — Та ну? — засперечалися ми.

— Клянуся.

Він суперечку виграв. Що він їв, сказати важко. Та не помер.