Дарунок долі

У школі я вчився непогано. Та після закінчення восьмого класу мій друг Андрій Сорвачов приголомшив мене пропозицією:

— Давай вступимо до технікуму! — сказав він.

— До якого?

— А яка різниця, — відмахнувся він, — аби в школу не ходити.

За пляшкою «Сидру» прийняли рішення — до сільськогосподарського. Туди, нам здавалося, легше вступити.

Без довгих зборів сіли на електричку та поїхали на станцію «Липкуватівка». Вийшовши з потяга, ми відчули себе вільними та дорослими. Шаленів вітер степу, євшанний…

Наші нестрижені патли та штани-кльош говорили про те, що ми — міські та відчайдушні хлопці… А було нам з Андрюхою по 14 літ…

Здавши документи та оселившись в «общазі» на правах абітурієнтів, ми насамперед чкурнули на ставок — народ без спідниць подивитися та себе показати…

Наступного ранку я прокинувся з температурою 38 градусів. Та скаржитися було нікому, і я пішов складати вступні іспити. Андрій склав усі. Я — провалився на математиці. Мене вперше наздогнала меланхолія, чорна. Раніше я був знайомий хіба що з «зелёной тоской». А це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці».

«Як, — думав мій гарячковий мозок, — я буду повертатися додому? Що я скажу матері, друзям? Який сором! Втопитися, чи що?».

З пониклою головою плівся я до приймальної комісії забрати документи.

Я тоді ще не знав, що світом править випадок…

Там була завуч технікуму, Лідія Кузьмівна Шелюг.

— А ти чого такий сумний та невеселий? — окинула вона поглядом вузьких і живих очей мої тепер зліплі патли…

— Та математику не склав… — промямлив я.

— А вчитися хочеш? — ще спитала вона.

— Та, да.

— А пострижешся?

— Ну, можна, — став оживати мій голос, — якщо треба.

— От і добре, — говорила вона неквапливо, — Їдь додому, пострижися й приїзжай. Ми тебе запишемо кандидатом у студенти, олівцем. Будеш гарно вчитися, складеш першу сесію — дамо стипендію. А поки що хай мати грошенят дасть.

Так я дізнався, що таке «дарунок долі».

І я накинувся на навчання. На ставок не ходив. І це мене врятувало…

Чотири дівчини з нашої групи залізли до чоловічого гуртожитку. Через вікно. У ті далекі роки це була «нечувана» зухвалість та розпуста «вищої марки». Дівчат виловили, як казали, «на гарячому» та відрахували за 24 години. Нас усіх, поголовно, соромили на площі перед технікумом, на «всякий випадок» про запас. Часи були не нинішні. Влада у викладачів була величезна. Днем пізніше мене зарахували на вільне місце і видали справжній студентський квиток. А оскільки я виявився завзятим до навчання, призначили і стипендію!

Тепер уже я не згадаю імена тих постраждалих дівчат. Напевно, якби подібне сталося нині, ніхто б і бровою не повів. Нині це просто дитячі забавки. Та якби не вигнали їх, хто знає — чи вчився б я в стінах «Липкуватівського радгоспу-технікуму», у групі П-11.

Утім, у його стінах ми вчилися збіса багато, але фрагментарно.

 Нам читали лекції, вчили робити складні віднімання аж до ділення та множення на простих бухгалтерських рахівницях. А крутячи ручку на залізних «Феліксах», ми здійснювали надскладні математичні операції.

І всі дисципліни, повторюся, читалися українською!

Проте більша частина часу з чотирьох навчальних років минала на полях, корівниках, силосних ямах, пташниках, інкубаторах та птахофермах… І в цьому, напевно, була велика наука. Бо ніхто з нас не пропав у цьому житті!!!

Дерево висихає, камінь розсипається, а людина все витримує…