І душею, і тілом

/зустріч у Липкуватівці, 27.06.2010/

Друзям давно минулих днів. Тут і там…

Time and tide wait for no man. [1]

 Одна з принад англійської мови — її безжальність.

Перед поїздкою на зустріч я багато думав про книжку Михайла Зощенка «Повернута молодість». Мабуть, я сподівався, що і мій час поверне назад…

Погода стояла чудова. У небі — ні хмаринки. Мій «Лансер» летів ластівкою по прекрасно укладеному асфальту. А пам’яталося мені, що ці останні 8 кілометрів, які відділяли ще мене від минулого, були з бруківки…

Ми ходили тоді пішки…

Просто так — розвіятися.

Ех, молодість, молодість. Утім, то було ще отроцтво, що переходило в юність.

Боже, як давно це було…

Знову ж таки англійське прислів’я твердить: «There is no time like the present…» [2]

І все ж — я мчав у минуле.

Я вже був там.

І душею, і тілом…

Останній поворот — і серце защеміло. Нічого не впізнати. Ось — міст через безіменний струмок. А я його не пам’ятаю. Невже це річка Джгун?

— Он там, — показую рукою дружині на схил, — була колись пасіка. І мені одного разу довелося переносити туди вулики. У помічники дали хлопця з молодшого курсу. А він плакав — просився, щоб його звільнили від цієї роботи, у нього алергія. Та кого це тоді цікавило: «Марш працювати!». Ось ми несемо вулик, а з нього починають вилітати бджоли… І одна жалить його. Він падає. Кричить. Я дивлюся, а він розпухає, швидко і страшно.

— І що? — запитує дружина.

— Нічого, відвели в медпункт. Зробили укол. Очуняв. — А тут, — показую вліво, — було стрільбище. І ми ходили туди собак приблудних відстрілювати. З малокаліберки.

Тепер стрільбище заросло і перетворилося на смітник.

Пішли будинки. Їх раніше не було. Ще один поворот — завиднілася водонапірна вежа — ага, ця стояла. Ще вигин дороги — будується церква. Невелика, акуратна. Купа піску перед нею.

Сонце піднімається вище.

Ми в’їжджаємо під якусь трубу, мабуть, водогін, як під шлагбаум — і — ми на площі.

Але, боже мій, яка вона стала маленька…

А колись тут проводили урочистості. Звідси вантажилися ми в бортові вантажівки на прополки навесні, на збір урожаю восени. Звідси розбігалися на електрички по суботах. І тут же, у ті ж суботи та неділі, влаштовували танці.

Я грав в ансамблі, як тоді титулували всі гурти, що бринькали на електрогітарах. Ансамбль наш звався «Молоді». І справді — ми всі були молоді. Старшому з нашої п’ятірки, соло-гітаристу Володі Пальосі, було 22 роки. Він мені здавався дядьком…

Я грав на ритм-гітарі (мені її купила мати на всю свою зарплату).

Володя Козир — гатив на ударних (замість бас-бочки — барабан із духового оркестру… Щоб він не покотився, Козир прибивав його цвяхами до підмостків).

На іоніці вправлявся Коля «Колокол». Він співав шикарно «Венеру» і знав кілька акордів у ля-мінорі, які він затискав трьома пальцями…

З бас-гітарою дивував Іван К….

Та іноді Іван був відсутній, і тоді я брав бас-гітару і викаблучувався, як тільки міг.

Грали і співали добре, навіть і втрьох. Нас не відпускали на перерву. А ми благали: «Хоч у туалет збігати!». Вмикали магнітофон. Та публіка демонстративно не танцювала до самого нашого повернення на сцену. Такі були звичаї…

Через цей ансамбль мене навіть виключали з технікуму.

У ті роки (1976–1980) суворо відзначали всі державні свята. Вдень — урочисті лінійки, промови. Увечері — концерт силами художньої самодіяльності. Студенти співали хором, викладачі грали на різних народних інструментах, дівчата стрункіші — танцювали в модних тоді «сорочках-газетах» та «чоботях-гамашах». Але цвяхом усіх концертів був наш ансамбль…

 Усі чекали нашого виступу... Молодь — як з’яви Христа народу, викладачі — як другого пришестя!

А ми завжди готували нову програму: у ній неодмінно повинні прозвучати кілька патріотичних пісень, а потім плавно від ідеалів комунізму ми переходили до сучасних мелодій та ритмів... У клубі яблуку ніде впасти: аплодисменти переростали в овації з кожною нашою піснею, що віддалялася від обов’язкових. З’являлися в дверях дебелі чоловіки з червоними пов’язками «дружинник», викладачі проштовхувалися вздовж рядів, цитькаючи, закликаючи до порядку та скромності. «І якщо, — казали вони, — все пройде пристойно, — дозволимо танці!»

Так от, одного разу я не з’явився на такий концерт…

Мого друга проводжали в армію. Я написав прохання на поїздку. Віддав його класному керівнику і поїхав на проводи. На моє горе, дні цих проводів припадали на 7 листопада. Свято — «всім святам свято!». І от коли осінній вітер відтріпав знамена та транспаранти на технікумівській площі й настав вечір, а з ним і час концерту — мене і кинулися шукати. Завклубом, литовка, доповіла дирекції, що ансамбль «Молоді» виступити не може.