кінець оповідання

Наступного ранку, йдучи на роботу, я твердо вирішила знайти дівчинку й віддати їй те гарне мереживо. З цими думками, проходячи попід став, звернула увагу, що якось дивно тихо на вулиці, ні тобі машин, ні людей. Навіть затих вітерець та замовкли пташки, які цвірінькали, радіючи весні. Повітря стало ніби густе і було якось тяжко його вдихати, а дерева здавалися такими високими, ніби хотіли своїми верхівками дістати неба. Мені здалося що я сама самісінька, стало доволі страшнувато, але я йшла далі. Коли я вже дійшла до магазину, через дорогу побігла білка і відразу з’явилися як нізвідки, машини, йшли люди, повіяв вітер і за гомоніли пташки. Це було так дивно й страшно водночас. Я чула, та багато читала про паралельний світ та таке інше, але щоб це відбувалося насправді!

На роботі взагалі нічого не клеїлось, я з нетерпінням чекала обідньої перерви, щоб побігти до тої самої брили. Весь час думала як і про що буду розпитувати ту дівчинку. Найбільш меже цікавило, чому вона була так дивно одягнута? Адже зараз діти так не одягаються. Можливо вона безпритульна? Але в нашому містечку ніколи не було безпритульних та ще й дітей. Щось тут не те. Коротше кажучи, терпець урвався і я швидко одягнувшись, нікому нічого не пояснюючи, побігла до того місця де, як я сподівалась, на зустріч з Оленкою. На тому місці де вчора сиділа дівчинка, не було нікого, та й взагалі не було жодної живої души. Навіть пташки не цвірінькали, знову було якесь дивне відчуття. Аж раптом мене накрила якась темнота, в голові запаморочилось і в вухах задзвеніло. Через деякий час я відкрила очі і з подивом побачила що стою посеред базарної площі, навколо ходять люди, щось купують, торгуються, сваряться і сміються. Це було наче уві сні, всі ці люди були одягнуті так само дивно як і Оленка, одяг був як у 70-х роках минулого століття.

Я завмерла від подиву, аж раптом хтось смикнув мене за рукав куртки.

• Привіт, це я Оленка! – дівчинка стояла поруч і дивилася на мене
• Ой! А як же… - в мене перехопило подих
• Я вчора дуже поспішала і десь загубила своє мереживо, - пояснила Оленка.
• Ти не загубила, ти його забула, ось я принесла його тобі, - я почала швидко шукати мереживо в своїй сумці, але воно десь ділося, наче сумка була без дна.

Аж тут мене знову накрило, в вухах дзвеніло, ніби десь далеко говорить радіо. Хтось наполегливо смикав мене за плече, я відкрила очі, наді мною схилися люди:

• Вам погано? – спитала якась жінка.
• Може викликати швидку? – додала дівчинка з наплічником на спині.
• Та ні не треба, все гаразд, - відповіла я, озираючись навколо. Я була в парку на тій самій брилі.

Навколо снували люди, цвірінькали пташки, а я сиділа і нічого не розуміла, почала ритись в сумці і тут прямо зверху побачила мереживо. Ну як таке могло бути? Можливо я чомусь втратила свідомість і мені все це наснилось? Чи це було насправді? Думки снували в голові, як ті таргани. Розказати комусь? Адже ж ніхто мені не повірить, ще подумають що з глузду з’їхала.

Повернувшись в офіс, я так і не змогла працювати, чомусь почала боліти голова, було млосно. Відпросившись у начальника відділу, я пішла додому обдумуючи все що зі мною трапилось. Ясна річ в мене не було жодного пояснення цієї події. Вдома мене зустріли двоє кошенят Кнопочка і Лапочка, вони завжди ходять за мною шнурком, тільки ще на роботу не йдуть! Вони були голодні і дуже змерзли, напевно донька забула впустити їх до хати і нагодувати. Я швидко всипала їм корм і залишила кошенят смакувати їжею, а сама вирішила трохи полежати та подумати.

Ранком в голові роїлися думки. Я подумки складала план дій.

• Мамо, що це с тобою? – запитала донька, - ти вчора була сама не своя, і сьогодні знову про щось весь час думаєш.
• Ой, вибач, це я так, про звітність думаю, щось не клеється нічого, - на ходу придумав відмазку, відповіла я.

Не уявляю що відповіла б мені донька, як би я спробувала розповісти їй про вчорашню пригоду.

• Ну добре, поснідаймо та будемо збиратися, а то ми з тобою запізнимось, ти в школу, а я на роботу. – поквапила я доньку.
• Але ти мені все маєш розповісти ввечері, бо про звітність ти збрехала, я ж бачу, - хитро підморгнувши сказала донька.
• Добре, спробую.

Дорогою на роботу мої думки снували без зупинку, і тут мене осяйнула думка! Ну звісно, мереживо! Адже цим видом рукоділля дуже мало хто займався раніше, а зараз мабуть зовсім немає таких. Потрібно було мені вдома почитати історію свого містечка більш ретельно, а раптом там про це є згадка. Я летіла на роботу мов на крилах. В офісі вже всі зібралися, чекали лише на мене, бо керівник зібрав увесь колектив на збори, щоб обсудити план роботи на наступний місяць. Мені вже дуже кортіло залізти в павутину інтернета, щоб щось знайти, хоч малесеньку зачіпку. Після зборів всі дружно поринули в роботу, а я швидко почала шукати потрібну інформацію. На жаль того що мені було треба, я не знайшла, тоді я вирішила спитати в своєї подруги, з якою ми працюємо вже давно, а ще більше дружимо.

• Послухай Верунчик, ти часом не знаєшь хто в нашому містечку плів або ще й зараз плете мереживо?
• А тобі навіщо? Хочеш взяти майстер-клас? – пожартувала подруга.
• Та, розумієш, я тут не так давно знайшла мереживний комірець, дуже гарний, хотіла би замовити собі ще подібний або щось схоже, - на ходу придумала я відмазку.
• Ти знаєш, колись давно була одна жінка, вона займалась плетінням мережива і продавала його на базарі, але що з нею стало і чи лишились в неї рідні, я не знаю, потрібно спитати когось старшого, можливо хтось і пам’ятає про неї. Я навіть не знаю як її звати, - відповіла Віра, - можна сходити на базар, там є баба Ганна, вона тут всіх знає, можливо щось і підкаже.
• О, це ти добре придумала, піду в неділю на базар і розпитаю її. – в мене з’явилась надія хоч щось узнати.