Початок

Наш офіс переїхав в нове приміщення. Там було зовсім незатишно, навкруги валялося якесь сміття, меблі було звалено на купу. Ми завзято почали наводити порядок, щоб позбавитися цього безладу. Порозставляли столи щоб було зручно приймати людей, шафи для папок поставили біля стін. Залишалося помити вікна, вчепити на них жалюзі та вимити поли. Начальник послав мене в крамницю за миючими засобами.

Я з задоволенням пішла виконувати поставлене завдання, щоб хоч трохи відпочити. На дворі яскраво світило сонечко, сніг танув на очах, навкруги текли струмочки, пахнуло весною, цвірінькали синички. Було тепло і зовсім не хотілося повертатися в офіс. Вирішивши скоротити шлях до крамниці я пішла стежкою поза домами. Тут вже зовсім не було снігу. Колись, років 25 тому, тут був базар, але потім його перенесли на край нашого городка. Там побудували великий павільйон та заасфальтували площу для палаток і прилавків. На місці бувшого базару розбили невеликий парк. Неподалік, на землі лежала бетонна брила, на цій брилі сиділа дівчинка, років 9, вона була напрочуд дивно одіта, так одягали дітей мабуть в 70-х роках минулого століття. Дівчинка одягнута в стару шубку зі штучного хутра, на голові була біла пухнаста хустка, зав’язана навхрест за спиною, таки хустки раніше називали «павутинка».

Вона сиділа підставив маленьке личко під теплі сонячні промінці і тримала в руках сніжно-біле мереживо.

• Що ти тут робиш сама? – спитала я дівчинку.

Вона здригнулася від несподіванки:

• Продаю мереживо. Купить його в мене, воно вам буде дуже личити, - з благанням в очах запропонувала дівчинка.
• А чому ти продаєш його тут, а не біля крамниці чи на базарі, - запитала я с подивом озирнувшись навкруги.
• Я прийшла сюди, як завжди, але базар кудись зник, та й будинки якісь дивні, їх тут не було, невже за тиждень все могло так змінитись? Я сіла тут, на цьому камені, але я так стомилась, що …., - не договорила дівчинка і почала плакати.
• Як тебе звуть?
• Оленка, - крізь сльози відповіла вона
• Не плач Оленка, зараз я повернуся і ми вирішимо що с тобою робити? Добре? – я вирішила, купити їй смачного пиріжка, які продавали тут неподалік, і розпитати краще Оленку що ж з нею трапилося і як вона тут опинилася.
• Добре, - сказала дівчинка і навіть трохи заспокоїлася.

Я побігла до крамниці за пиріжками, купила кілька самих свіжих ще теплих і таких запашних пиріжків і швидко пішла назад. Але коли я повернулась на місце де зустріла Оленку, її вже там не було, лише на бетонній брилі лежало те красиве мереживо, яке вона пропонувала мені купити. Озирнувшись навкруги та покликав пару раз дівчинку, зрозуміла що мабуть вона просто пішла додому, а мереживо просто забула. Забравши те мереживо, я вирішила що взавтра обов’язково прийду на це місце і поверну його Оленці, якщо звичайно, вона сюди повернеться. «Та звичайно повернеться, адже вона побачить, що десь загубила мереживо і обов’язково повернеться» - так думала я, дорогою до крамниці, адже я так і не купила миючих засобів для прибирання у офісі.

Повертаючись додому ввечері, я весь час думала про Оленку. Ну куди ж вона могла подітися? Та ще й так швидко, ніби розтанула в повітрі. Відкриваючі свою хвіртку, я побачила що на клумбі розцвіли перші весняні квіти. Вони були такі ніжні та безпорадні, що здавалося що вони теж зараз розтануть у повітрі, як Оленка.