Арамо Муру

Якби ви хотіли побачити осколки інших світів то уважно придивившись, помітили б один із таких, що відбивається у спалахах блискавки під час грози, світло якого дає надію в найтемнішу ніч і мудрість якого вже майже загублена серед бездумних, порожніх людей…

Та якщо ваша здатність помічати світи дещо гірша то краще вам взяти за старі манускрипти, підівчити древі мови і насолоджуватися таємницями, які лежать на поверхі і тільки й чекають коли допитливі очі людини знайдуть їх.

Один з таких світів й привидівся мені під час літньої грози. І його краса, його тиша, його музика спокою, от що я не можу забути. Лишилося тільки сподіватися, що колись під час короткого спалаху блискавки, я побачу цей світ ще раз і дізнаюсь його таємниці. А може й не треба чекати, і вони, ці ворота в інші світи, десь в нас під ногами, ховаються за столітніми дубами, гордо посміюючись із людської необізнаності.

Холодні краплини дощу, що котилися по шибах, виблискували від блідого світла лампи, яке м'яко освітлювало невелику кімнату. Скупі промені штучного світла падали на крони мокрих дерев, що стояли за вікном у насолоді дощу. Світло кидало свої тіні на ворота, які ховалися за кронами сторічних дерев, що зараз виглядали грізною сірою масою на фоні чорного неба.

Якби не шум дощу, що створював подобу тихої мелодії то безмовність, мертва й глуха, без жодного необережного шелесту листя чи гілля, без шелесту крил птахів і співу, то порожнеча цього місця могла б видатися ворожою. Проте все це свідчило про того, хто жив тут, у своїй невеликій хижі.

Якби вам захотілося зробити подих, різкий неначе клинок древнього воїна, що колись розсікав ним повітря, лякаючи ворогів, якби вам хотілося побачити кульмінацію краси і ненависті, любові і зла, якби ви б могли пізнати біль, не забуваючи про радість миті, ви б побачили Арамо Муру, що грізно височіє серед столітніх дерев.

Ворота були у формі півкругу, високі й неосяжні, такі, яких і не видно за кронами дерев, але якщо підійти ближче то можна побачити, зрозуміти, відчути їхню велич і нескічненність. Подумати про символи, які вкривають важезну конструкцію і те для чого вони тут, серед древнього лісу і хто був настільки сильний, щоб їх тут збудувати. Ті самі ворота, які я так пильно шукаю. Ті ворота, якими я до нестями хочу пройти. От що мені треба. Та вони приховані від мого недосконалого людського погляду.

Бліде світло лампи освітлювало стоси книжок, які були акуратно розкладені в кімнаті і навіть заповнені нею. Що ж за автори? Ви точно їх не знаєте. Якби було місце, де безіменним авторам можна було б залишити свої твори то вони б приносили свої скромні й пишні рукописи сюди, залишали їх біля цього невеликого вікна, легко стукали в шибу один єдиний раз, а хто був би більш сміливий, то декілька разів і йшли б, не оглядаючись та не зупиняючись в чорну невідомість холодної і сирої ночі.

Чи переживали б вони за долю своїх рукописів далі ? Звичайно. Тому що тільки одна людина в цій кімнаті вирішувала, що робити. Саме він, безіменний читач, надягнув би свої великі в чорній оправі окуляри і став би читати усі ті шматочки тексту, зрідка хмурячись і посміхаючись, а в більшості споглядаючи букви перед собою без жодних емоцій.

Що ж дало б оте читання ? Знову спитаєте ви. Та нічого. Результату не було. Рукописи, підписані іменами чи псевдонімами, заховалися б під грудою інших рукописів, без кольорових багатих обкладинок і розмальованих зрізів. Але ця дань, ця літературна химерна молитва, це ритуальне прочитання, - от що було б з цими рукописами.

Скільки б вони тут стояли ? Скільки вашій душі завгодно. Він зорі часів і до нашого останнього дня, від учора до завтра. Час тут не мав значення. Кімната ця ніби знаходилася поза лінійною скінченнісю часу. Тут бурлив спокій, знаходила місце тиша, яка розривалася лише перегортуванням сторінок і гострим поглядом розумних очей Безіменного. Того, хто читав і знав усе, написане в тих рукописах.

Чому ж вони не ставали популярними ? Чи не мали шансу вийти в друковану вигляді, красиві і чепурні, з дорогими ілюстраціями та в лімітованих боксах по 25 доларів і ще 10 доларів за доставку по всьому світі із добре відомих сервісів, таких бажаних для читачів усього світу ?

Все було можливо. Проте доля цих книжок вирішилась інакше. Ці рукописи не оголилися для бездушних критиків, не стали джерелом мемів в інтернеті, причиною хвалебних чи розгромних відео на ютубі. Вони просто були тут і зараз. І лише автори цих рукописів та Безіменний читали їх.

Що ж то був за обмін ? Чи мав він хоч якийсь сенс? Жодного. Жодного, повторюю. Сенсу там не було. Лише голий текст і твердий читач.  Неначе свічка і сірник, одне запалюється й інше також палає. Поклик і віддача Арамо Муру.

Проте автори продовжували приносити свої рукописи. Потай, нишком, крадучись і оглядаючись. Все таки було щось те, що вони отримували від Безіменного в якості плати за свої рукописи. Не всі могли отримати подарунок від нього. Проте щасливчиків, які принесли свій текст і все таки отримали це, було чимало.

Щось, що давало їм шалений успіх після написання наступної книги, яку вони брехливо мусили називати своїм першим творінням, першим літературним дитям. Насправді ж плата за успіх була відповідна, - найкращі, найяскравіші твори, неначе полотна з картинами, кіно про мить, найсолодший спогад, найприємніша музика, - от що було віддано Безіменному для його бібліотеки. Все це залишалось тут навіки і ніхто не мав права прийти й попросити назад своє літературне дитя.