Бабця Ніна

Глибока і тиха ніч стояла навкруги, коли Вероніка поверталася додому. Була вже майже опівніч як вона йшла за руку із своїм новим хлопцем, який безупинно щось розповідав і весело жартував. Андрій був високим і гарним чорнявим хлопцем, який добре вмів розважити словом і на ділі показував себе як людину із великим майбутнім.  Вероніка також була висока і чарівна, —  її біляве волосся густими хвилями лежало в неї на плечах, а зелені очі нагадували про соковиту траву, що вкрита росою зранку.

То було літо, початок червня, —  найкраща пора, щоб розважатись та відпочивати. Природа вирувала кольорами та пишним зеленим листям, що вкривало навкруги усі дерева. І хоч ніч ховала красу природи темним покровом, —  повний місяць все таки яскраво освітлював усе навкруги.

Молода пара весело говорила, але от,  —  незабаром показався дім Вероніки і дорога їхня закінчилася. Андрій впевнено притиснув до себе дівчину і ніжно поцілував її в губи. Його темні очі дивилися на неї уважно і з бажанням, але Вероніка лише посміхнулася, висковзнула з його обіймів і швидко зачинила за собою важку залізну хвіртку.

- На добраніч, —  крикнула вона Андрію і він дещо розчаровано озвався :

- На добраніч, мила.

Вероніка не довго гралася із ключем, щоб відчинити старі двері, які рипіли кожного разу коли їх хтось відчиняв. Андрій же розчаровано подивився на велику хвіртку і пішов додому.

У свої 20 років дівчина вже давно не жила в селі, а просто приїжджала сюди тоді, коли мала вільний від навчання час і бажання побути на самоті із природою. Тому що життя у великому місті, такому як Львів, - забирало у неї чимало сил і нервів. Місто —  це завжди про поспіх, про купу справ, які треба вирішити. А де поспіх і зайнятість, —  там і втома.

Батьки дівчини також жили у Львові. Мати, —   Ірина, була вчителькою географії, а тато,- Петро, працював програмістом у великій компанії. Вероніка закінчувала навчання на економічному факультеті і також мала великі плани на своє майбутнє.

 І хоч вона дуже любила Львів, його метушню та дедлайни, які постійно горіли, - чи то в університеті чи на роботі, все ж їй було мило і приємно приїздити в село. Звичайно, її часті візити сюди були також можливістю побачитися з Андрієм, який нещодавно їй сподобався. І хоч вона бачила його в університеті цілих два роки де він навчався на тому самому факультеті тільки вже в магістратурі, - спілкування в них не відбулося.

А місяць тому, коли Вероніка приїхала в село і пішла до подруги свого дитинства, яку дуже любила, —  то і познайомилась з Андрієм ближче. В них тоді зав’язався перепалка через економічні перспективи, які так і не вдалося реалізувати у Львові і саме це зблизило їх так, що Андрій попросив у Вероніки її номер і почав щоденно їй нандзвонювати.

А вона хоч і була знайома із багатьма хлопцями в університеті і на роботі де підробляла офіціанткою, все таки не переставала думати про Андрія та ту їхню перепалку. Їй подобалися такі він, —   не тільки гарні, але й розумні.

Саме тоді, коли Вероніка приїхала у село навесні, сталися й інші дивні події. Вероніці довелося добряче поприбиратись в оселі і мова тут піде не тільки про пил. Її бабуся, Ніна, —   була богобоязною людиною, тому в оселі всюди висіли ікони, а ще стояли різні обереги у вигляді зілля, а також хрестики. Вероніка була сучасною людиною і не вірила в те, що якісь істоти можуть принести їй шкоду. В Бога вона вірила тільки трохи, —  на випадок того якщо рай та пекло справді існують. Якщо вона когось і боялася то живих людей, які були набагато небезпечнішими та і шкоди приносили більше.

Принаймні, вона завжди чула про вбивства, спроби убивств, пограбування та інші злочини, які вчинили саме живі люди. Тому з чистим серцем Вероніка позбирала старі букетики, в яких було старанно позбиране різне зілля і викинула у відро зі сміттям. Численні ікони та хрестики Вероніка позносила в одну кімнату, щоб ці речі не падали з різних поличок. Вероніка ж бо хотіла мінімалізму в просторі.

А ще, йдучи в маленькому коридорі, дівчина через щось перечепилася і мало не дала сторчака. Добре, що ця річ не була великою і Вероніка одразу побачила причину, —  на підлозі валявся перстень, на вигляд старий, але золотий. Вероніка підняла його в руки, покрутила перед очима і побачила, що хоч він і покритий пилом, все ж змахує на досить коштовну річ.

Такого перстня вона не бачила ні в мами ні в бабусі, але хто його зна, - може він просто десь закотився чи був далеко схований, а тепер знайшовся ? Перстень був грубий і навіть важкий.

- Оце знахідка, —  сказала сама собі трохи здивована дівчина і сховала перстень до кишені своїх джинсів.

Наступного вечора, після такої знахідки, до неї у вікно хтось постукав. Вероніка саме виходила з хати, тримаючи в руках мішок зі сміттям і незнайомець, —  високий і чорнявий хлопець, який навіть був чимось схожий на Андрія, злякано подивився на цей мішок, наповнений різним мотлохом та зіллям і зник, неначе розчинився в повітрі. Дівчина навіть не встигла нічого сказати.

Вероніка тоді навіть трохи налякалася. Проте вона була людиною логіки і      подумала, —   мало хто то міг бути, а вона напевно зле зачинила хвіртку і на тобі. Тому дівчина спокійно винесла сміття, ще раз зачинила хвіртку і пішла до хати.

Перстень, який дівчина сховала до кишені джинсів також зник. Вероніка довго не могла його знайти, вивертала кишені, а потім дала собі спокій. «Якщо знайшовся раз  — то знайдеться і ще раз», —  подумала собі вона і поїхала у Львів.