34 букети троянд

Ця ідея виникла тоді, коли я почула легенду про Чорну даму, яку можна побачити в лісі, назву якого я вже, нажаль, не пригадаю. Якщо її побачити, то людину чекає смерть. На мене вона справила доволі сильне враження і стала основою для початку моєї любові у жанрі фентезі-оповідань.

Розділ 1 «Прокляття Чорної дами»

Не хочу повертатися додому поки всюди ще світло. Але вже холодно. Навкруги все окутав вечірній туман. Птахи щось кричать на верхівках дерев, десь далеко гавкають собаки. Білка стрибає по товстому стовбурі дуба з горіхом в зубах. Скоро невпинно впадуть сутінки. Я не йду додому. Руки в рукавицях торкаються холодного снігу. Мене тягне у вечірній ліс, проте я опираюся своєму небезпечному бажанню. Там, далеко, вогні. Відлуння музики. Веселощі ще навіть не в розгарі. 

Мене не пускають ? Пхе, звичайно ж пускають, проте я не піду. Я добре знаю, що сьогодні має статися. Моя стара звичка – винюхувати і знаходити дуже допомогла. Я знайшла її, сховану у маленьку оксамитову коробочку. Каблучка. Золота, з візерунком срібного класичного білого кольору посередині. Елегантна, чарівна, акуратна – саме така, про яку я мріяла. А ще букет. Чарівний, пахучий, завенений у пергаментний папір. Милі серцю лілеї. Те, що я знайшла було достатнім доказом того, що мені збираються освідчитися. Проте, я не хотіла цього. Вірніше, просто зараз не хотіла. І тому я вирішила не прийти цього вечора. А тим часом вже опустилися сутінки. Заспівала своєї сова.

-Та де ти ходиш  ? Дочко, ти вже давно мала бути готова ! Для кого я випрасувала зелену сукню ? Ану бігом збиратися !-нагрюкала мама, ховаючись за дверима. Я постояла ще хвилину, а потім зітхнула і пішла збиратися.

-Мамо, знаєш, Надія знову забрала мої улюблені парфуми, забери їх будь ласка, поки я тут зроблю макіяж. 

В інші дні вона б не погодилася, але сьогодні мама весело відповіла :

-Звичайно, сьогодні ж особливий день,– і підморгнула мені. Я видавила посмішку й витягнула косметичку. Щойно мама заховалася за дверима, я завмерла, схопила телефон із зарядки, але швидко передумала, кинула його на ліжко і тихо вийшла за двері, прислухалася. Мама точно пішла. Я зачинила за собою двері і пішла, навіть не оглядаючись, вірніше побігла. Без телефону було трохи лячно йти в ліс, але туди тягнуло без упину.

   Вже геть стемніло, коли моя нога опустилася на територію лісу. Наче током мене пронизав страх. Тяжко було змусити себе йти далі, але повертатися точно не хотілось. Я зітхнула, зібрала свою силу волі в кулак і пішла, не зважаючи на те, що там можливо мене чекало. Туман погустішав і окутав навіть ліс, але мої очі досить швидко призвичаїлись до темряви з туманом і  я впевнено йшла стежкою.

   Ви скажете, що це дурна затія йти в ліс темною ніччю, ще й коли боїшся, - і я з вами погоджуся, але, як кажуть чоловіки : логіка жінкам не подруга і тому я пішла далі. З кожною хвилиною більше за страх мене огортав спокій. Ліс виявився тихим, без чудовиськ, сов і людей. Він спав. Навіть не підозрюючи, що я блукаю його володіннями. Можливо, великою дурістю є йти в ліс у який майже ніхто не ходить через його небезпечну славу. А справа в тому, що люди в різний час бачили тут жінку, одягнену в чорне. І всі, хто її бачив потім потрапляли у нещастя, а хто заговорив з нею – то все, чекай смерті. Але я не вірю в це. То лише байки для боягузів. Тим більше, мене всюди знайдуть, але тільки не в лісі. І точно не в ночі. І не якісь дивні пані.

   У мене не було годинника, але я ніби чула, як швидко спливав час. Він пробирався крізь мої пальці і витікав наче вода. Оглянувшись назад, я не одразу зрозуміла, що тепер не знаю як вийти з лісу. За якусь мить я заблукала.  Але дивний спокій наче наркотик не давав мені злякатися, кричати чи шукати виходу. Я просто йшла далі, поки не опинилася на галявині. Там я зупинилася, ніби чогось чекала, як раптом один чорний стовбур дерева повернувся до мене. Але мені все ще не було лячно. Я протерла очі і зрозуміла, що це не стовбур дерева, а жінка в чорному вбранні і чорному капелюшці. 

-Я чекала на тебе,- трохи суворим голосом сказала вона.

-А для чого ?- я вже слабо розуміла, що тут щось не те. Зараз я б мала боятися, бігти, кричати, тремтіти від жаху, а я тільки стою і мені навіть не лячно. Ніби все так і має бути. Моя підсвідомість бушувала, а свідомість, придавлена якоюсь енергією, спала. 

-Тому що ти пов′язана з цим лісом.

-Та невже ?-мій язик говорив сам за себе, ніби жінка сама примушувала мене питати, щоб наша розмова виглядала більш нормальною.

-Твоя мама ніколи не розповідала тобі, як вагітна тут заблукала ? Тоді слухай : вона зустріла мене і я сказала їй, що її дитина помре. Тоді вона почала просити мене, щоб я змінила свій вирок. Але нічого вже не можна було змінити. І щоб хоч якось змінити все, твоя мати підписала домовленість : ти станеш такою ж як я. Будеш моєю помічницею.

-Але я не хочу допомагати вам,-слабо сказала я, борючись із сонливістю.

-Твоє думки ніхто не питає. Угода є угодою. Я можу забрати тебе, коли захочу, а я хочу зараз. Нічого, звикнеш,-розізлилася вона, як раптом у мене перед очима все попливло і я почала падати…

***

       Шурхотіння, голоси, шептання, гуркіт. Я повільно відкрила очі і побачила перед собою багато пар стривожених обличь. Моє серце стиснулося від страху і я закричала :

-ААА !

-Ану не кричи !-почула я суворий голос мами, а через мить її сильні руки вже душили мене в обіймах,-Ніколи так більше не лякай мене,- шептала вона і цілувала мене в макушку.

Я вже було подумала, що ліс наснився мені, але оглянувшись, мені стало зрозуміло, що я пролежала на замерзлій траві всю ніч. Мене взяли під руки мої подруги і почали повільно вести додому.

-Та ти взагалі,-шептала мені подруга,-Таке пропустила. Твій сусід нарешті освідчився Наді.

Я шоковано дивилася на неї і не могла вимовити ні слова. То це не мене, чорт забирай, хотіли одружити ?!