Розбудити і вбити антагоніста

« Я не знаю чи цей запис хтось прочитає, але серце підказує мені, що його все таки потрібно написати. Минуло вже 6 днів після тієї страшної біди, яка майже знищила нашу планету. Ви, напевно, здогадуєтеся, що сталося. Так, тяжко не помітити те, що повсюди. 

Але я почну з початку. 5 червня цього року можна вважати офіційним числом припинення існування людської цивілізації на планеті Земля. І в цьому винні не інопланетяни чи роботи, а люди. Тільки ми і ніхто інший. Тому що в 07.23 ранку випадкові кадри в інтернеті сполохали пів світу.»

Істинного миру не існує. Не існує в людському світі. Можливо, тому ми і не боги. Всі люди - однакові. Оберіть будь яку і поставте перед вибором : мирне посереднє життя чи можливість домогтися висот, завоювати світ ? А тоді просто чекайте що вона обере. Людину відрізняє від тварин не тільки уміння говорити, а ще й те, що вона сама вільна робити вибір у бік когось чи чогось. Вона наповнена більшою кількістю протирічь, в ній є тисяча відчуттів, які можна розділити на добро і зло, змішане в одному флаконі. І неважливо чи це майже тваринна пристрасть, а чи просто посмішка заради миті.

«Мені тут дуже самотньо. Але одна чарівна тридцятирічна брюнетка мене заспокоює. Тут вона стала мені як мамою, або старшою сестрою. Вона постійно говорить мені : «Твої блакитні очі нагадують мені Європу. А світле волосся пляжі Італії.» Вона саме звідти, її діти загинули десь там і я розумію її біль. Я посміхаюся лише завдяки їй, а вона кривить губи в посмішці коли говорить зі мною. Бо в нас вже нікого нема. Ми як прокляті усіма можливими божествами.»

Людина жорстока. Ми кажемо, що сіємо мир, але на війні миру не має. Бо війна має основний компонент – зброю, тобто нашу ненависть. Дам те саме питання ще раз тільки поставлю його трохи по іншому : «Мирне посереднє життя чи можливість керувати усім світом ? Нічого чи ядерна зброя ?» Дайте людині в руки таку пушку і просто чекайте, спостерігайте за тим, як вона знищуватиме йдучи до реалістичної чи не дуже реалістичної цілі. 

Дії людини продиктовані почуттями : злість, радість, байдужість – це почуття, які керують нами впродовж усього земного шляху. Наше життя – почуття. Навіть якщо ми не любимо нікого окрім себе і нічого не хочемо, ми всеодно, чорт забирай, відчуваємо, що десь нас недолюбили і тепер ми закрилися від усього світу.

« Країна, яку я просто назву Х (тому що її назву мені не хочеться вимовляти) вирішила провести ядерні випробування і я з чашкою ранкової кави спостерігав як на малому відео невелику територію країни Х і К було стерто з лиця планети. Я спочатку подумав, що то жарт, нові досягнення комп'ютерної графіки, але помилився. Як повідомили подальші новини, - сталася помилка, ядерна установка мала знищити безлюдну територію в радіусі п'яти кілометрів, натомість, вона знищила майже стокілометрову територію.»

Істинного миру не існує і існувати не може лише тому, що зараз ми такі, які є (геніально). Технологічний і науковий прогрес скажете ви ? А який же прогрес у нашому духовному житті ? Нас розучили думати, ми або їмо або ж розважаємося і це ще не все, ми ще й працюємо. 

Ми раби власних почуттів і бажань, а без них стаємо або істотами які швидше нагадують привидів, або машинами, які механічно виконують свою роль. Ми  мотлох, створений масовою культурою, який не має майбутнього. 

Ми втрачені, забуті і покинуті напризволяще забаганками, які будуть рости й рости. Тому виникають міждержавні конфлікти, світові війни і вбивчі рухи. Ми самогубці.

Міждержавний спорт це не лише олімпійські ігри. Далеко не вони. Це війни. Я, ти і вони, усі ви любите стріляти і не важливо чи це комп’ютерна гра, уявний пістолет чи справжній Калашников. Ми любимо стріляти навіть словами, ранячи опонента. Наші дії – також кулі, певні каталізатори того, що відбувається навкруги. 

Так, Бог є любов, але ми не любов. Ми – це заздрість, секс і гроші. Ми лише тіні того, чим би мали стати.

«Ми тут вже 17 днів і люди остаточно звиклися з думкою, що ми одні з небагатьох тих, що вижили. Але ще не всі зрозуміли, що на нас чекає величезне завдання - зберегти людство якщо воно взагалі потрібне. І на тій невеликій території, на якій нам може вдасться жити, - відродити суспільство, але без насилля. Але навіть з такою невеликою кількістю людей насилля тільки процвітає. 

Якщо мій старий зошит в якому я пишу не знайдуть і не спалять, то я хочу розказати вам про себе. Мене звати Антон. І мені лише 17 років. Я добре розумію, що вже не поживу життям звичайного підлітка. Моє майбутнє майже знищене. Мене або вб’ють, або я помру з голоду. Надії майже немає. Але якщо мене намагатимуться вбити, то я захищатимуся до останнього, скільки тільки зможу, я відчуваю якусь силу в середині себе. 

Цього року я мав закінчити школу. Мріяв вступити на книговидавця, але це все вже немає значення. Мої батьки загинули. Батько працював в штатах, а мама якраз повернулася від нього у Східну Європу. У мене ще були молодша сестричка і братик, але про них мені дуже боляче писати.

Я не радий, що вижив. Бо я свідок однієї з наймасштабніших катастроф  людства і це не дає мені спокою. В мені ніби щось зароджується. Якийсь звір з примітивними інстинктами, який поливає брудом усі істини, що не змогли стримати катастрофу. І я не можу його тримати. Мені не хочеться слухати той голос в середині, але він стає сильнішим.»

Не тільки нема вічного миру, а й вічної любові також. Сьогодні : «Я любитиму тебе навіть після смерті», а через три роки розлучення і єдина думка : «Та щоб ти здохла, тварюко !»

В наших справах немає сенсу. Ми протистоїмо вічному, намагаємося пересунути гори, які втримаються навіть при найсильнішім землетрусі. Будь яка наша ідеологія провальна, думки порожні, а ідеї просто ідеї. Ми живемо оманливими надіями, щоб отримати ще хоч краплину якигось почуттів. Тільки тому, щоб в голові не прозвучала єдина фраза, той внутрішній голос, який завжди каже правду : «Все марно».