Втратити і отримати

Поки наші дорогі адвокати жерлися між собою, я розуміла, що не дізнаюся правди. Тому що суди тепер вигравали ті, в кого був дорожчий і впливовіший адвокат. Проте ні мій, ні його захисники правди до кінця не знали про початок нашої сварки. Ми вже постаралися заплутати усе так, щоб навіть ці шукачі правди збилися з дороги. І тепер мені було совісно. Я ніяк не могла всидіти черговий день в залі суду і зібравшись зі сміливістю, вибігла звідти.

 Нажаль, на моїх ногах були оті незручні але дуже красиві човники кремового кольору, на яких можна було зламати собі ноги. Але мені було наплювати. Я вибігла і побігла якомога далі звідти. Сльози котилися по моєму обличчі як у той день чотири роки тому коли я дізналася, що мені забракло сім тестових балів, щоб вступити на того триклятого біолога. Але потім я дійшла висновку, що то не моє і пішла на роботу. Там то я і зрозуміла, що моє покликання – книжки. Тому то зараз в мене стільки проблем. Краще б я не знала свого покликання. Проте вже пізно нарікати.

Будівля суду нарешті була десь за іншими будівлями із скла і бетону і тому я вже збавила свій біг на швидкий крок, продовжуючи схлипувати, але почула швидкий біг позаду і рвонула із новою силою. Забагато адреналіну вдарило в мою дурну голову. Декілька пробіжених метрів і я вже чула його крик :

-Стій ! Та стій же ти !

Цікаво, хто перший почав війну ? Хіба я ? Аж ніяк. Але верне від усього мене не менше. І все через що ? Через оту трикляту книжку. Та в ній навіть назва так собі, не те що сюжет ! «Забути трояндовий день» - та таку назву кожний дурень придумає ! А сюжет  ?! Чоловік і жінка розлучаються, але ніяк не можуть забути оту трикляту свою традицію : дарувати перші розцвівші троянди навесні із власного квітника. І коли настає весна він дарує їй власноруч вирощені троянди, просить пробачення і вони сходяться, щоб заново будувати свою сім’ю. От і усе, по книжці. Та там сто сторінок говориться тільки про те, як він обожнював її, але через внутрішні проблеми впав в депресію і відкинув її від себе, пішов на дно. А ще сто присвячені тому, як він нарешті знову ставав чоловіком, шукав роботу і починав жити повним життям. А все навіщо ? Бо у них бачте була їхня власна дурна традиція хай їй грець ! І що мені так тоді сподобалося в тій книжці ? Ота сентиментальна дурниця про троянди ? Вигадка дешева ! Таке тільки в книжках буває, от що я вам скажу !

Але зупинятися мені точно не хотілося. Мій адвокат стовідсотково не буде в захваті від моєї втечі, а суддя певно відішле мене до психолога, але байдуже. Я таки втечу ! Проте через ще декілька метрів я вже лежала на асфальті і шипіла від болю. Коліно рознесла добряче. Кров вже замастила білу спідницю, а рукав блакитної блузки порвався. Просто чудово, тепер у мене немає мого найкрасивішого одягу в діловому стилі. 

-Ти що, взагалі ?-почула я у себе за спиною і закусила губу, щоб знову не заплакати. Руки піднесли мене на ноги, але виявилося, що я залишилася без одного каблука і я ледь знову не впала на асфальт. Але пощастило, він зловив мене і допоміг зняти взуття. 

-Я більше не хочу судитися, чорт з тобою,- прохрипіла я.

-Ніби я хотів із тобою судитися,-пробурмотів він і я фиркнула. Не хотів він. Але ж судився.

-То була дурна ідея допомагати тобі,- видавила я і відвернулася від нього, коли він посадив мене на лавку.

-Я теж був неправий,-погодився він,- Я попросив адвоката забрати позов сьогодні, а ти втекла.

- Хіба ти в змозі сам вирішити коли забирати позов ? А що мені було робити ? Думаєш мені легко дивитися на тебе, говорити з тобою і вдавати, що все добре ? Думаєш я зі скла і   металу ? 

Коліно пекло і мені нічого не хотілося. На лікті також була кров. 

Якщо вже починати розповідати усе з початку і по порядку то розповідь буде короткою. Я почала працювати продавщицею в книжковому магазині, але робота не клеїлася. Той магазинчик був невеликий і належав редакції. Там саме були кадрові зміни і я насмілилася проситися в помічниці секретарки. Так як моєю роботою в магазині вони були незадоволені мені посміхнулася вдача і я стала працювати в офісі редакції. Робота була така собі : я робила каву, сортувала папери, посміхалася і проводжала гостей якщо секретарка була відсутня на робочому місці, отримувала мізерну зарплатню. Але як виявилося, ця писклива блондинка несподівано одружувалася і мене раптом підвищили (не так вже й раптово. Через рік після початку роботи). Я тепер друкувала всілякі угоди, ходила на наради і складала розклад своєї редактори. 

Словом, ця робота подобалася мені більше і зарплатня стала кращою. А потім моя редактор порадила мені таки знову здати ті трикляті тести і вступити на видавничу справу. Звичайно, я погодилася і таки вступила. Так і минули ті чотири роки – між навчанням і роботою. А шість місяців тому я навіть стала помічником редактора і могла пропонувати якісь книжки для друку. Уявіть собі яка була рада ! Тоді то я з ним і познайомилася. Його звали Алекс. Високий, спортивний ще й розумний, ну просто мрія ! Він працював на різних роботах, тому що як він сказав – так отримує матеріал для своєї книжки. Ми почали спілкуватися і я таки змусила Алекса дати мені його вже готове творіння, невидану книжку. Вона мені дуже сподобалася і я тут же побігла до редактора і стала розхвалювати її, описувати ніби то був витвір Мікеланджело спільно з Леонардо да Вінчі ! Вона трохи сумнівалася, але після прочитання була задоволена і наказала мені підготувати договір для автора. Вона дозволила друкувати !

-Ми обоє дурні, що почали це все. Не треба була.

-Твоя правда,- зітхнула я.

-Але я не можу заперечити, що мені подобалося судитися з тобою,- сказав він і від злості я повернулася головою до нього. 

-Та що ти говориш ? А хто постійно всім жалівся, що завтра суд, що ти через це витрачаєш купу часу ?!

Так, я читала ті жахливі дописи на його сторінці.

Алекс розсіявся і його квадратна посмішка знову зачарувала. Боже, ну чому він такий  гарний ? І що мені далі робити ? Сумочка з грошима і телефоном залишилася в суді, а крім нього нікого знайомого тут немає.