Більше ніж безумство

Вони стріляли із своїх пістолетів наче навіжені, кулі навіть не встигали відскакувати від нього і падати кудись на землю, в залишки трави. В цьому, звичайно, для нього була хороша новина. Тому що без особливих на те зусиль він скручував солдатам шиї, переламував кістки і залишав кричати від болю на вже напів зруйнованій галявині. Від такої бійні краєвид швидко змінювався. Аджі розкидав ще декілька солдат і подумав про те, що він просто втрачає час. Скоро він може ослабнути, а це буде означати, що йому вже не виграти. А значить до того треба щось придумати. Не може ж завдання складатися з безкінечної бійні - генерал теж іноді шкодує армію, особливо тоді, коли охороняти треба його. Але що ж робити ?! Аджі схопив великий шматок каменю, який відстрелили від скелі і запустив туди, де солдат було найгустіше розташовано. Він з гучним звуком приземлення забрав ще купу життів солдат, які утворили під ним справжнє місиво. Тільки хрускіт кісток, кров і деякі порухи видавали, що під каменем ще є живі. Але це було не важливо. І Аджі це чудово знав. Щоб вижити - треба не обійти, а саме знищити всі перешкоди на своєму шляху. Цим він зараз активно займався. Удар за ударом. Головне перехопити нападаючого суперника, вивернути йому руку чи ногу, а потім додавши ще трохи сили покінчити. Хрускіт, крик болю, кров - і так з точним інтервалом в декілька секунд. Важко було розібратися кого саме зараза б'є Аджі, він і сам вже діяв автоматично. Його тіло звикло до своєрідної вправи, яку не пройшов жоден з його друзів. Вони розповідали лише про те, що солдат ставало якомога більше, настільки багато, що місця для трупів просто не було. А це означало, що Аджі скоро програє. Якщо тільки не придумає щось. Щось таке чого ще не робили попередники. Але що ж це може бути ?

Раптово атака пістолетами продовжилася і знову кулі полетіли в тіло хлопця, але він не боявся, бо знав, що броня ще рятує. Намагаючись придумати вихід, він кинувся навтьоки, але галявина не дозволяла покинути її. І справа була навіть не в нападі солдатів, яких більшало. Просто виходу не було. Аджі вже почала охоплювати паніка, але після хвилинних роздумів Аджі все таки кинувся на першого кращого нападаючого і зламавши йому ліву руку, відібрав пістолет. Тоді почалися веселощі з його боку. Куля за кулею і солдати, які були зовсім близько відступили назад. В тих, що були поближче кулі все таки поцілили і вони вже падали на землю, кричачи від болю. Неба над головою не було видно. Кулі все відстрибували від його тіла і падали на трупи. Але Аджі сам відчував, що скоро кулі не будуть відстрибувати, при цьому дуже скоро. Ще одна спроба втечі знову потерпіла краху, а одна куля боляче вдарила в плече, де вже потекла кров. Після хвилинного здивування солдат,-  кулі посипалися знову. Тепер одна була в шиї, ще одна в грудній клітці - пройшла між легенями, ще одна застрягла в ребрі, одна потрапила в живіт, але болю ще не було. Значить шматочки сили ще залишилися. Ще можна перемогти. Але чорт забирай, як перемогти ?! В голові не було ідей. Рани вже починали помаленьку пекти, а кровотеча тільки збільшувалась. Біла футболка перетворилася на червону, по руках стікала і своя і чужа кров. Кінець був однозначно близько. Десь з голови також капала кров, темно-червона і густа, але хлопець вже не розумів його це а чи чужа. Аджі все це добряче набридло, особливо це дурнувате тренування. Воно дійсно внушало думку про те, що смерть близько. Тепер він і не сумнівався в цьому. Тож треба закінчити це самому. І зараз. Не варто витрачати час на безглузді прощання подумки. І Аджі стиснувши рукоятку пістолета, підніс її до серця. Рука не тремтіла. Йому вже було байдуже, бо якщо він залишиться живий, то ці тренування будуть безкінечні. Аджі натиснув на курок, почув жахливий біль десь в ряйоні серцевого м'яза і впав.

Тихий звук падіння і хлопець приземлився на інший труп. Враз стало ненормально тихо. Ворожі кулі чомусь не стріляли. Біль в грудях припинився. Аджі подумав, що вже помер. Він лежав із заплющеними очима і десь глибоко в середині радів, що все так скінчилося. Хлопець і не очікував на інакше. Тепер він не боявся нічого, адже він вистрілив собі в серце, а до того перебив сотню солдатів. Аджі чекав кінця, білого світла в кінці тунелю або щось подібне до того, але цього не було. Тільки якісь глухі звуки падіння. Хлопець повільно відкрив очі і із здивуванням подивився на небо. Воно ніби ще більше посуворішало після бійні. Аджі повільно повернув голову і побачив, що всі солдати падають один за одним. А потім, утворюючи купи, не рухаються. Аджи повільно перевів погляд на своє тіло і із здивуванням помітив, що рани не кровоточать. Ніякого болю. Вони просто є. Звичайно, їх присутність це не менш страшне явище, але це ненормально. Бо вони не болять !!! Тепер Аджі взагалі сумнівався щодо того чи дійсно його болів власний постріл в серце. Швидше за все мозок сам створив імпульс болю через незаперечну думку про те, що постріл принесе біль. Аджі здивовано сів, помацав свою руку і підвівся на ноги. Трупи позаду, спереду і по боках від нього почали зникати. Закривавлена галявина теж розчинилася. Залишилася тільки велика чорна кімната, в якій не було ні початку ні кінця, але раптом загорілося світло і Аджи пішов в сторону дверей. Тепер він розумів, що пройшов це - більше ніж безумство. Що Аджі пройшов випробування. Тепер він вільний. Ні, не від своїх обов'язків. Тепер Аджі вільний від страху. 

Двері відчинилися і в кімнату зайшов схвильований професор, керівник експерименту. Він здивовано потирав своє товсте підборіддя і радісно посміхався. А в голові хлопця вже малювалася картинка про те, як він хапає цього слимака в руки, скручує його, наче серветку, в думках точно чувся хрускіт його поламаних кісток. Проте хлопець посміхнувся у відповідь, посмішкою, яку не можна було вважати за людську. Він заткнув голос в голові, який вимагав крові професора, цього мучителя, який змусив його купатися в крові і страсі, а потім Аджі вийшов за двері. Йому треба було багато чого зробити. Професор же отримає своє трошечки пізніше...