Фабрика мертвих записок

Сірник до сірника. Знову спокійно перекладаю їх в руках стримуючи внутрішню бурю. Підпалюю один і дивлюся на вогонь. Вдихаю запах сірки. Навкруги тихо й темно. Немає ні однієї душі поруч, та я вже не боюся. Величезний ліміт страху вичерпався, але я ще не розсмакувала свободи. Чого я боялася ? Точно сказати не можу, проте зараз все вже брехня. Я подорослішала. Дим від сірника наче у сповільненій зйомці, повільно підлетів догори, а потім розплився у різні боки, наче хмаринка на небі, а після цього зник. Мені вже здавалося, що я повторюю до безкінечності одне й те ж саме : підпалюю сірник, спостерігаю за полум'ям і димом, поспішно задуваю його через страх обпекти пальці. Ще з дитинства це залишилося улюбленою грою, в яку я забавлялася, коли нікого не було вдома. Тільки тоді ця гра приваблювала мене. Під час тієї своєрідної забави я згадувала про ті попередження на плакатах про пожежі, що не можна гратися з вогнем. На щастя, я ні разу не постраждала, крім того разу, коли непогано обпекла пальця. Але і після цього я не здалася і продовжила грати.

Бо люди, — вони такі. Ми любимо кидати виклики тому, що можемо, а часом не можемо подолати і боротися. Певно це завдання на рівні інстинктів. Іноді потрібно програти, отримавши цінні уроки, або виграти і втратити усе, що маєш. Таке життя.

Науковці кажуть, що чим більше тобі років тим менше тобі сниться снів. Але це неправда. Дорослішаючи, мені почало снитися ще більше снів. Дуже хороших, зовсім не схожих на сни. Вони були настільки прекрасними, що прокинувшись, хотілося плакати від того, що їх неможливо здійснити. Різне снилося, але сьогодні сон був занадто особливий.

   Мені снилося як я лежу в твоїх обіймах, ми дивимося телевізор, я хочу спати. Нам обом трохи холодно і тому ти обіймаєш мене, зігріваючи. Я не пручаюся. Мені добре. Я обережно притуляюся ближче. Засинаю, але заснути не можу. Це певно від хвилювання. Повертаюся з боку на бік. Заважаю цим спати тобі. Ти міцніше притискаєш мене до себе рукою, закликаючи нарешті заснути. Я знову закриваю очі, зариваюся носом у твій сведр і ніби засинаю... Але не надовго. Через декілька хвилин я сміюся з того, що ти розповідаєш, а ти смієшся з моїх жартів. У нас зоровий контакт, такий, як у безнадійно закоханих. Я тану в цих обіймах. Ще один жарт і ти піднімаєш голову з подушки, припиняєш сміятися, як і я власне, наближаєшся губами до моїх губ. Я починаю швидко думати, зважуючи все на внутрішніх терезах, а після цього покриваю твої губи своєю рукою. Ти швидко все розумієш і знову опускаєш голову на подушку. В твоїх очах докір. Я й сама докоряю собі в середині. Не хотіла ? Та це було б брехнею. Швидше - не наважилася. Та ти знаєш мене. І навіть краще ніж будь хто інший. Тому ти просто обіймаєш мене своєю дужою рукою і я знову зариваюся носом у твій затишний сведр і молюся, щоб цей момент ніколи не завершувався. Може й добре, що ми не зіпсували його поцілунком. Ми ж би потім не зупинилися, я це знаю. І ти теж. Навіть якщо ти захочеш зупинитися то не я, я продовжу і тоді станеться те, про що ми потім шкодуватимемо. Я буду триматися. А так хочеться просунути руку під твій теплий сведр і відчути долонею рельєф твого живота. Не можна. Скоріше за все, ти не заборониш, не прибереш мою руку, але я не наважуся. Це ж все таки неправильно. Я просто вибухаю, нарешті встаю, кажу, що мені потрібно вийти і йду...

Сон, просто сон, але я втратила спокій. Не можу думати про щось інше крім тебе. Один дурний сон і всі почуття повернулися знову. Хоч я й не вірю, що це сон. Швидше я відправилася в альтернативну реальність, надто вже все справжнє. Він зруйнував усі стіни, які я так старанно будувала. Що ж тепер робити ? Залишаються сірники. Підпалювати їх, дивитися на вогонь, мріяти, плакати, сподіватися. От і все. Закручене коло, пекельне і несправедливе. Я чекаю, сірників ще багато, мелодія в серці ще грає, я ще все пам'ятаю, але лиш тому, що не можу стерти. В цій записці я викреслила і викинула багато всього, я не доказала сон і спалила сірниками оригінал. Але я залишила суть. Можливо, ще один спалах сірки на дерев'яній паличці і навіть залишки правди зникнуть. Але про це не варто хвилюватися.