Срібні троянди

Він підійшов і дав їй троянду, але не звичайну, а срібну.

Вона бігла паперовими сходами і заплутувалася в довгій атласній спідниці. З очей градом капали сльози. Його більше нема. Зовсім. Помер і замість теплих спогадів залишив біль. Вона плакала геть не беззвучними сльозами. Це була повноцінна істерика, яка могла перерости у що завгодно. Індифікатор зорової сітківки ледве розпізнав її, а потім все таки пропустив. Дівчина вибігла геть з прекрасної зали, де проводилася вечірка в честь приземлення земного корабля на іншу планету, з астронавтами, які мали її дослідити, а в майбутньому відправити жити на неї людей в разі її придатності.

     Але це зараз не важливо ! Головне, що серед усіх, хто туди полетів, загинув саме він і його напарник. Ну чому ж він ?! У нього було ще тільки мрій та цілей, у неї було ще тільки цілей і мрій з ним !!! Вони вже пережили той кризовий період, коли він тренувався майже від ранку до вечора кожний день і не приділяв їй уваги, не призначав побачень і не дзвонив. Не важливо, що тоді ще вони не були парою. Вони любили одне одного. Це було головним і є головним зараз.

    І як вона тільки могла відпустити його у таку далеч, на таку небезпечну місію ?! Вона ж відчувала ! Так !!! Її стільки разів не вистачало повітря в грудах, коли він захоплено описував майбутній політ. Повернеться Героєм, казав. Еге. Героєм. Але не живим, а в труні ! Тепер вже тільки в труні ! Як же вона так відпустила його то ?! Тепер вона точно не пробачить собі цього ніколи !

        Зараз би вдавитися своїми сльозами, здерти доглянутим манікюром шкіру, щоб тільки не було так боляче. Байдуже, що зробити, чи вени різати чи вішатися, напитися до смерті, бігти поки нестимуть ноги, а потім вимкнутися назавжди. Тепер вже нема для чого жити. Єдиний сенс її життя тепер покоїться на холодному камінні чужої планети.

       Боже ! Перед очима його посмішка з нерівними зубами, які роблять її тільки привабливішою. Очі, ці глибокі сині хвилі бурхливого моря і сірі коли змінюють колір. А той сірий ! Ще прекрасніший ! Найпрекрасніший сірий на світі. Других таких нема. І ніколи вже не буде.  Бо поєднання синього і сірого неможливе, але в ньому було. Спокій і пристрасть одночасно, без черги.

   Теплі рельєфні руки, які завжди так м´яко обіймали її в холодну погоду або перед іспитами. В яких вона танула і сходила з розуму. Мужні плечі, за якими вона могла ховатися, але їй же кортіло вдавати з себе сильну.

Голос. Він замінював їй  музику. А тепер музики не буде. Лише сльози і темрява. Нехай же буде проклята та планета і ті люди, якій на ній житимуть ! Тепер вже нічого не буде як раніше і нічого не існуватиме. Тільки біль в серцевому м´язі. Бо нема вже душі. Вона померла разом з ним.

    Тепер ніхто вже не буде хвалити її вечерю, не буде кому читати перед сном.

-             Мила, казка закінчилася, пора жити реальним життям,- пролунав хрипкий голос мами, який вивів її із світу думок. Дівчина кинула на неї злий погляд і відвернулася.-Прийми реальність такою, якою вона є. Ти звичайно любила його, але все рано чи пізно закінчується. Мені він завжди не подобався.

Дівчина хотіла щось закричати. Але лише голосно всхлипнула і схопивши склянку з водою, кинула її в стіну біля мами, та аж закричала. Знову хотіла щось сказати, але ще раз всхлипнула, а потім повернулася і побігла. Шокована мати залишилася стояти. Навідміну від неї, дочка не була реалісткою.

Вона не знала куди йти, не могла думати про щось окрім нього і тому, плутаючись в тій прекрасній атласній спідниці кольору стиглої вишні добігла лише в парк, який теж був самотній. Там можна було плакати і кричати – всеодно весь бомонд святкує висадку на нову планету. Їм байдуже, що хтось там загинув. Ще не один загине. Вони вшанують його хвилиною мовчання і продовжать пити шампанське і сміятися, думаючи про те, де б знайти собі нову іграшку.  Та усім всеодно. Вона сама. Те, чого вона так боялася,- сталося. Вона сама і нікого біля неї нема.

Так, ніч пройшла в бурхливій істериці. А через день вона прокинулася у своєму ліжку. Біля нього на вішаку лежала  брудна сукня з червоною атласною спідницею і записка : ″Віднести в хімчистку″. Дівчину почало трясти, серце розвивалося від болю, зуб не потрапляв на зуб, руки просто тіпалися. Під очима кола були чорними, а самі очі, не зважаючи на цілу добу сну, - червоними. Дівчина не пам´ятала, як дійшла додому тому швидше за все її хтось знайшов і приніс.

В наповненій ванні вона сиділа поки вода стала не те що холодною, а льодяною. По обличчі знову капали беззвучні сльози. Але тіло заспокоїлося після цього вона натягнула на себе перші кращі шорти з футболкою, на ноги вдягла кросівки і побігла назад. До паперових сходів.

Паперовими сходами вони називали сходи до площі із скульптурами трагічних спогадів, на яких познайомилися. Він сам запропонував таку назву, бо не знав, як вони називаються, а їй назва просто сподобалася, адже вона досі читала паперові книжки.

Місто ніби вимерло. Тоді вона оглянулася і зрозуміла – вже вечір, аж надто пізній, до речі. Але додому не хотілося. Раптом мама вже прийшла з роботи. Тут краще. Вона притулилася головою до статуї скляного серця і знову почала беззвучно плакати.

Кажуть, що коли плачеш, то стає краще. Це певно придумали найшмаркатіші плакси. Бо скільки вона вже не плакала – не допомогло. Але і припинити плакати вона не могла, адже тоді залишалося лише збожеволіти. Певно, сльози – це кров душі. А лікують душу тільки як тіло у середньовіччі – кровопусканням.