Мона Ліза

Час пливе і все невпинно змінюється. Дні біжать, мов секунди як і роки та навіть століття. Ви тільки пригадайте яке зараз воно за вікном. Точно ! Всі знають, що двадцять перше. Скільки ж води витекло з приток Середземного моря в Атлантичний океан від п'ятнадцятого століття. Шосте по рахунку йде. Чи не дивовижний оцей плин часу ? Для мене так, а для вас не знаю. Та найголовніше, що не зважаючи на сотні відкриттів у світі по суті нічого не змінилося. День змінюється ніччю, Земля крутиться навколо Сонця, зима чергується з іншими порами року, а наукові відкриття не припиняються. Все досі по-старому. Тільки новіше. Людство думає, що йде впереде, а можливо просто стоїть на місці. Якщо почати класифікувати всі події в історії з теперішніми то стане зрозумілим, що все повторюється знову і знову за участю нових людей. Так сталося і тепер. Знову.

***

Висока. З ніжним бронзовим відтінком шкіри. Жива та гарна як ангел. Її можна порівнювати з моделями, можна порівнювати з актрисами, але ми порівняємо з чимось кращим. Мона Ліза. Забудемо її і без того прекрасне ім'я і назвімо її Джокондою. Бо вона ж точна її копія. Очі карі, тон обличчя бронзовий та випуклий лоб теж тільки прикрашають красуню. Її губи такі м'ясисті та,здається,позбавлені кольору. От, вона стоїть посміхається, тримаючи за руку свого чоловіка-перекупщика, він і справді має таку ж професію як і флорентійський купець тоді. Він купує товари оптом та продає дорожче, він обслуговує тисячі людей в день. Дилер однієї автомобільної компанії. Та яка там різниця - він купець. Зараз вони в Римі. На прийомі в одного багатого віце-призидента тієї самої компанії.

Наша Джоконда вимушено посміхається та оглядає людей у великій залі. Там, за колонами стоять не тільки друзі,там стоять ще й вороги. Ніхто не має знати. Тільки посміхатися, так-так, посміхатися і все буде добре. І от, радість ! Можна відійти від чоловіка, хоча й не на довго. Можна трошки побути самій серед цих пишних дам, можна пригубити келих французького вина, бо тільки так можна потішити себе. Наша Джоконда не така як усі. Її шия прекрасна сама по собі, без діамантового кольє, руки мов у балерини, тож крім обручки не потрібно обвішувати їх каблучками. Волосся елегантно укладене найпростішим способом, а худеньку фігурку обятягує простенька сукня кольору бурундгундського вина. Джоконда некваплячись підходить до офіціанта і нечутно підбирає з його підноса келих вина. Відходить ближче до велитенського вікна у білій рамі і робить перший ковток. Надворі сяють вогні неспокійного міста, там кипить життя, тут просто ще один вечір веселощів. Ці веселощі приховують в собі сум. А що веселить вдавано веселу ? Іронія. Жива. Та чи на довго ?

Отак стоїть, сумує, натягуючи посмішку з усіх сил і навіть не уявляє, що час вже розмотав бантик коробочки з подарунком для неї. От він. Вищий за неї, старший за неї рівно на три роки. Ім'я його зовсім не важливе як і те, ким він був дотепер. Бо відпер я називаю його - Леонардо. Він зовсім не схожий на Леонардо да Вінчі. Не інженер, не науковець, не винахідник, не архітекор, не побожний і не малює портретів. Лише натюрморти (що я помітила з того як він хвилину тому розглядав закуски,явно оцінюючи фрукти). Обличчя його наділене аристократичними рисами, волосся неслухняне та блондинисте, очі зелені, губи невеликі, але соковиті. Шкіра бездоганного кольору тільки що прибувшого із Сицилії. Сам він вже далеко не юнак, але тіло зберіг юнацьке. Плечі широкі, руки як і живіт накачані,їх рельєф так і показується з-під білої сорочки, галстука на цю вечірку не вдягнув жоден містер - не модно, власне,як і метелика. Декілька гудзиків розстібнуті, в лівій руці він тримає свій піджак чорного кольору, а в правій келих бурбону. Зуби у нього білі, а на руці дорогезний годинник. Він явно підібраний чітко та зі смаком. Очевидно, що даний об'єкт не дилер, не призедент якоїсь компанії та не менджер - адже він не приєднався до жвавого обговоревання з випуску нової марки автомобіля. Він і неодружений. Клейма у вигляді обручки на його пальцях не спостерігається. Точно не бабник - зовсім вже не кидає хижих поглядів на доглянутих дам, не альфонс - його явно не цікавлять діаманти на шиях цих же дам. Не шукає він поглядом і достойну корзину з фруктами, бо ж вони в стоять в нього під самим носом - на кришталевій мисці лежать декілька китиць стиглого винограду та банан. Він шукає очима свою Джоконду, ще не знаючи цього.

І знаходить її ! На диво, така мила дама викликає в ньому різні почуття. Ще б пак ! Її краса не покрита декількома шарами косметики, а сукня не світиться від коштовного бісеру. Вона одразу в очі не кидається, але потрапивши в них - залишається там на деякий час, запалюючи в середині якусь бомбу.

Та досить вже цих думок які відволікають вас від істинної суті. Наш Леонардо вдиваляється в обличчя незнайомки, а потім встає та легкими кроками підходить до неї.

-Добрий вечір,- звучить його галантний привіт доволі тихо.

-Добрий,- на її обличчі з'являється справжня напів посмішка.

-Чому ви сумуєте ?

-Та ця вечірка нагадує мені домовину.

-Справді,- погоджується він,- етикет усіх доконав. Ніяких веселощів, формальні зустрічі у пошуках грошей.

-Невже ви інший ?- зухвало питає Джоконда та дивується собі.

-Не знаю чи інший, та,напевно,не такий зажера, на життя вистачає - одже досить.

-Згодна,- киває легко вона,- гроші псують людей.

Вони й самі не помічають, як їхні бокали стають зовсім порожніми.

-Отже, ви не працюєте,- констатує факт наша Джоконда і посміхається