ПЕПІНО — скарб перуанських індіанців

ПЕПІНО АБО ДИННА ГРУША

Варто справжнім дослідникам екзотичних рослин почути ім'я іспанського мандрівника дона Педро С’єса  де Леона, кожен одразу здогадається, що цей поважний синьйор знов пропонує нам поласувати чимось смачненьким, небаченим та нечуваним досі у Старому Світі. Якби не його цікавість до нових вражень та смаків, хто б розповів нам про плоди Гранадили або Пітахайю та про інші дива Південної Америки, не кажучи вже про звичайну картоплю?!

Сьогодні знайомтеся ще з одним заокеанським прибульцем, перший "європейський паспорт" якому виписав саме дон Педро в "Хроніці Перу" від 1553 року:

"В усіх долинах зустрічається також один вельми своєрідний плід, з тих, що я бачив, який зветься "огірками" (Pepinos). "Огірки" дуже смачні, а деякі — дуже ароматні."

Пепіно — назва, як ім'я італійського хлопчика. Але іспанською "пепіно" — означає просто "огірок". Щоб не плутати із більш звичним овочем, повна латиноамериканська назва культури — "Pepino dulce" — Солодкий огірок.

За формою Пепіно схожий на велике золотаве серце із фіолетовими смужками, своїм смаком і особливо запахом нагадує маленьку диню. Це плід з родини Пасльонових, близький родич помідора, а не огірка. Як усі Пасльонові, Пепіно можуть бути дуже смачні, або мати специфічний присмак, залежно від ступеню зрілості. Це тому, що зелені плоди Пасльонових містять соланін-глікозит. Шкірка Пепіно неїстівна, так само, як у дині. М’якоть стиглого плоду жовта або майже прозора, кислувато-солодка, дуже соковита. Плід багатий вітаміном С, залізом та пектинами, велика кількість в ньому вітамінів А, В1, В2 и РР. Квіти більш за все схожі на картоплю, стебло та листя наче в солодкого перцю...

Геть нічого спільного з огірком! Окрім того, що Пепіно теж більш як на 90% складається з води і добре тамує спрагу. Індіанці обов’язково брали плоди Пепіно із собою в довгі гірські переходи, де не було води.

У Пепіно багато імен — аймара, кечуа, перуанський огірок, динний кущ, динне дерево... Його латинська назва Solanum muricatum, а на полицях наших супермаркетів Пепіно найчастіше красується під назвою "Динна груша".

Плоди Пепіно ростуть на багаторічному кущі півтора метри заввишки. Динні кущі — давня плодова культура інків та інших індіанських племен. Його батьківщина — гірські райони Анд на території сучасних Перу, Еквадору, Колумбії, Болівії та Чилі. Про старовинну історію цих плодів свідчать археологічні знахідки. Так біля міста Наска (Перу) було знайдено глиняну ємкість для води у формі плода Пепіно. Вчені датували цю знахідку початком І тисячоліття до Нашої ери.

У Європі динну грушу вперше "презентував" садівник Паризького королівського саду Андре Туен у 1785 році, а науковий опис зробив лише через 4 роки англійський ботанік, який і закріпив за Пепіно латинську назву Solanum muricatum. Оце вже було справжнє "європейське громадянство", яке отримав новий прибулець через 200 років після відкриття! Після того динна груша стала поширюватися городами та столами європейської знаті.

У Російській імперії в Пепіно теж не виникло складнощів із громадянством. Перетнувши кордон у 1889, вже через рік нова культура демонструвалася на Загальноросійській сільськогосподарській виставці у Санкт-Петербурзі, де отримала схвальну оцінку імператора Олександра ІІІ. Той звелів надіслати Пепіно в усі придворні оранжереї, вирощувати з пошаною та їсти на здоров’я!

У наших помірних широтах вправний американський прибулець безтурботно цвів та плодоносив аж до 1917 року. Потім для динної груші настали довгі роки забуття та занепаду. Цікавість до Пепіно відродилася лише наприкінці ХХ сторіччя.

Сьогодні у світі Пепіно найбільш широко культивується у Південній Америці та Новій Зеландії. У помірних широтах його можна вирощувати у теплицях чи навіть як кімнату рослину — у горщику на підвіконні або в зимовому саду.

Насіння пророщують на вологих серветках, а потім саджають у землю, але найпростіше розмножувати Пепіно черешками, які добре вкорінюються. Умови та догляд американському екзоту потрібні такі самі, як для його близького родича, вже добре відомого та давно звичного нам баклажана. Коли кущик розквітне, його треба злегка потрусити, щоб осипався пилок та зав’язалися плоди. На одному динному кущі дозріває до 20 плодів. Щоб плоди були крупніші, кущ зазвичай проріджують, лишаючи 5-7 плодів на кожній китиці. Плоди дозрівають у різний час, коли пожовтіють — їх знімають, бо перестиглі Пепіно несмачні. У холодильнику стиглі плоди можуть зберігатися кілька місяців, що дуже зручно для далекого транспортування.

Як всі Пасльонові, Пепіно можуть добре смакувати і до солодкого і до солоного, в залежності, як їх приготувати. У Південній Америці, на батьківщині "солодких огірків" та у Японії з Пепіно готують фруктові салати, десерти, варення, джеми. А от у Новій Зеландії цей плід більш популярний у якості супів, соусів та солінь, Пепіно подають до риби та м'яса, так само як наші мариновані огірки та помідори.