19

19

Стукати у ворота довелося довго. Нарешті, в бічній башточці заскрипіли східці, і з'явилося незадоволене бородате обличчя.

- Що треба? – суворо спитав бородань.

- Подорожній просить притулку, - з гідністю відповів Актур.

- В такий час добрі подорожні не ходять, тільки розбійники сновигають, - засумнівався бородань.

- Я один, зі мною тільки кіт, шкоди вашому поселення, не знаю, як воно називається, не заподію, - продовжував умовляти стражника Колатир.

- Як це не знаєш?! Про Зомнус всі чули! Найбільше місто в передгір'ях Високих гір!

- Я дуже здалеку, шановний. Пройшов довгий шлях. Не про всі міста і села на своїй дорозі знаю. Але тепер всім розповім, що Зомнус гостинне місто, не залишило подорожнього за воротами, вовкам на поживу.

Стражник міцно задумався. Видно, йому дуже не хотілося, щоб про його місто пішла погана слава. Але, в той же час, дуже підозрілий цей подорожній, з котом.

- Зараз подивимося, що ти за гість, - спускаючись по сходах, пробурмотів він.

Минуло кілька хвилин, і ворота зі скрипом почали відкриватися. У відкритому отворі показалися три кремезних чоловіка, з короткими мисливськими списами. Один наставив списа в груди гостю, двоє інших стали по сторонах, виглядаючи, чи не ховається хто, за найближчими деревами. Рамус на господарів теж поглядав насторожено, але агресії не виказував.

Кинувши на кота, трохи здивований погляд, бородань махнув списом:

- Заходь!

За спиною лакорців ворота відразу зачинилися. З цього Актур зробив висновок, що в Зомнус часто заходять непрохані гості.

- Ходімо, - скомандував бородань, і, поклавши спис на плече, пішов попереду.

Двоє інших бородатих супроводжуючих, встали по сторонах, і в такому почесному супроводі, Колатира довели до двоповерхової квадратної будівлі, що знаходилась в центрі цього невеличкого містечка. Поруч з цим будинком, Актур помітив будинок, з прикметною башточкою, в якій явно жив той, хто був не з чуток знайомий з магією. Біля будівлі, яке виявилося міською управою, гостя і супроводжуючих вже чекали три людини. Кремезний літній чоловік, років шістдесяти, назвався головою управи. Гігант, з сокирою, прогнозовано виявився начальником міської варти. А від згорбленого дідуся, з кострубатою палицею в руках, за лігу несло магією.

Після короткого представлення, голова управи, якого звали Грімтас, почав задавати питання:

- Звідки йдеш, чоловіче добрий? Куди прямуєш? І як опинився в наших краях?

Актур одним махом вирішив відповісти відразу на три питання:

- Йду з західного узбережжя Таніра, на східне, та по дорозі заблукав, ось і вийшов до вашого міста.

- Зомнус лежить далеко в стороні, від великого тракту, - засумнівався голова. – Треба дуже заблукати, щоб вийти під наші стіни.

- Я йшов такою дорогою, що взагалі дивно, що зумів дістатися до людського житла, - багатозначно сказав Колатир, вирішивши говорити, як можна більше правди, бо мага обдурити дуже важко.

Голова і маг переглянулися, і слово взяв маг:

- Розкажи детальніше подорожній, якою дорогою ти йшов?

Актур обвів усіх пильним поглядом, наскільки вони готові почути неймовірні речі, і почав говорити:

- Кілька днів тому, важко точно сказати, скільки днів, під час сильної заметілі, я збився з дороги. Ми з котом, майже два дні брели по незнайомому лісі, і, напевно, загинули б, тому що я не орієнтуюся в лісі, і не знав дороги. Ми вже замерзали, коли переді мною з'явилася незнайома жінка, вся в білому, і вивела до підземного тунелю. З цього тунелю, ми йшли, два, а може бути, три дні, точно не скажу, під землею час біжить по-іншому. Ось так ми і вийшли до вашого міста.

Сказати, що розповідь лакорянина, справила враження на жителів Зомнуса, це не сказати нічого. Вони цілу хвилину мовчали, приходячи до тями від почутого, а потім разом заговорили:

- Де знаходиться вхід в тунель?!

- Ти бачив у тому тунелі скарби?

- А я казав, що ця печера існує!

- Ти брешеш! Немає ніякого тунелю!

Але всіх перекрив окрик мага:

- Заткніться всі! Питати буду я!

- Він не брехав, щодо тунелю? - на всяк випадок уточнив голова управи.

- Схоже, що ні, - відповів маг, і почав свій допит. – Як виглядала жінка, яка показала тобі підземну дорогу?

Актур докладно все розповів, не забувши згадати, про льодяний  холод, яким тягло від демонеси.

- Крижана леді... - благоговійно зашептали чоловіки, які привели Колатира, і їх руки мимоволі склалися в охоронний знак.

Задумливо кивнув і міський маг.

- Демони гір, рідко надають простим смертним свою прихильність, і тим більше, пряму допомогу, - після недовгого мовчання, сказав він. – Ти можеш назвати причину, з якої домігся такої допомоги?

- Я не знаю справжньої причини, - розвів руками лакорець. – Можу тільки здогадуватися. - І він вкотре розповів історію своєї подорожі (опустивши неймовірні подробиці). Яка, треба сказати, справила на присутніх, не менше враження, ніж новина про крижану леді. – Крім того, - додав він, я не впевнений, що це дійсно була допомога. – І він добавив про чудовисько з щупальцями, яке мало не пообідало мандрівниками.

- Про все треба добре подумати, - пробурмотів маг.

- Він повинен показати нам вхід в тунель! – рішуче заявив начальник варти.

- Вігнар, я б не радив тобі, стрімголов шукати це підземелля, - спробував урезонити стражника маг.

- При всій моїй повазі, високоповажний Крогар, - ледь схилив голову Вігнар. – Я повинен знати, де знаходиться той тунель, і що можна від нього чекати.

- Ти бачив там скарби? – потягнув Актура за рукав бородач, який першим заговорив з прибульцем.

- Ні, - з жалем відповів лакорець. Йому дуже не хотілося засмучувати місцевого жителя, але й брехати не міг. – Але я бачив, що від основного ходу відгалужуються бічні, можливо в них щось цінне.

- Завтра підемо до твого підземелля! – рішуче сказав Вігнар.